Камінний хрест. Новели

Ще гiрше скулився та й взявся молити:

– Матiнко Христова, усiм добрим людем стаеш на поратунок. Николаю светий… – та й бився в груди.

Полiцай надiйшов та й справив до касарнi.

– Пане вояк, а то тутечка умер Миколай Чорний?

– Вiн повiсився у вiльхах за мiстом. Тепер лежить у трупарнi. Йдiть тiею вулицею вдолину, а там хтось вам покаже.

Вояк пiшов дальше вартувати. Мужик лежав на вулицi та й стогнав. Як пролежався, то пiшов вулицею вдалину. Ноги делькотiли, як пiдвiянi, i шпоталися.

– Синку, синку, та й ти стративси!.

. Скажи менi, синку, що тебе у грiб загнало? Нащо ти душу стратив?! Ой привезу я розрадочку мамi вiд тебе. Марне пропадем.

У трупарнi на великiй бiлiй плитi лежав Миколай. Гарне волосся плавало у кровi. Вершок голови вiдпав, як лупина. На животi був хрест, бо навхрест пороли та позшивали.

Тато припав на колiна у ногах Миколая та молився. Цiлував ноги сина, бив головою у плиту.

– Ой дитинко, ми тобi з мамов весiле лагодили та музики наймали, а ти собi геть вiд нас пiшов…

Потiм пiднiс трупа, обiймив за шию та й питався, як коли би радився:

– Скажи ж менi, кiлько служеб наймати, кiлько на бiднi роздати, аби тобi Бог грiха не писав?.

.

Сльози падали на трупа та на бiлу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть. У бiленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх iз павами його убрав. Писану тайстру поклав пiд голови, в головах поклав свiчку, аби горiла за страчену душу.

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студенiй мармуровiй плитi та гейби усмiхався до свого тата.

У корчмi

Коло довгого стола сидiв Іван та й Проць. Котили по столi завзятi слова i, схилившися, слухали, що стiл говорить. Нарiкали та й пили. Проця жiнка била, а Іван його вчив бути паном жiнцi.

– Ого, вже най того вола шлях трафить, що го корова б’е! – казав Іван. – Якби нi жiнка мiзинним пальцем кинула, та й бих капурець зробив, на винне яблуко бих розпосочив! Мой, та же це покоянiе на увесь свiт, аби жiнка лупила чоловiка, як коня! Але я би ii борзо спамнетав, так бих спамнетав, що би не памнетала, куда ходить.

Вiострив би-м сокиру на точилi, та й бих руки по лiктi обрубав. Лиш раз, два – та й руки гара?вус!

Сказав оце Іван та й здоймив руки вгору, як коли би мав гадку злетiти. Подав голову взад, очi вп’ялив у Проця та чекав, що Проць йому скаже.

Проць помахував головою та й нiчого, сирота, не казав, бо що мав казати, коли все правда.