Камінний хрест. Новели

– Мой, ти, паршеку, не телепайси над книжков, як шибеник на грабку, але давай, бре, горiвки. Я платю, а ти давай, бо мiй кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тоi браги… – казав Проць та й бив кулаком у стiл.

Жид смiявся, наливаючи горiвку. Газди стали пити. Нахилювалися до себе i вiдхилювалися, як би двi галузцi, що ними легенький вiтер колише.

– Та гадаеш, – казав Іван, – що бих чекав на шандарiв, аби нi брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що нi жiнка била, а я руки обтев.

Може би-м, яку днину посидiв, а може бих, i годину не пацив…

По цiм словi пили горiвку. Так гiрко пили, як кров, кров свою – так кривилися.

– Процю, брате… видиш, п’емо горiвку, ти мене честуеш, але п’емо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’емо, жидам бенькарти годуемо. Але радю тобi, щире тебе наказую, припри собi жiнку, най вона до тебе руки не протегае. Мой, таже ти смiхом став по селу, жiнка б’е та духу наслухае, а ти газдов маеш бути?! Я би таку жiнку дзумбелав, та в ступу бих запрегав, та канчук дротений з клинка бих до неi стегав!

Іван виймив грошi i хотiв заплатити горiвки, але Проць змiв грошi на землю, бо дуже розсердився.

– Іванку, чьо мене, бре, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачестувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рiдна на добре радиш. Не тич менi гроший, але пий.

Та й знов пили.

– Або говори з нев по добро! Як прийдеш додому, та й кажи жiнцi так: «Мой, жiнко, де ти менi прицегала? Ци на смiтю, ци в церковi? Ци рабiн нас вiнчев, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протегаеш, а я ручки втну.

Адi, внеси столець та й сокиру, та й мемо рахуватиси…» Так ти ii заповiдай, та, може, напудиш…

– Іванку! Ти, небоже, моi жiнки не знаеш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чесом хочу i дати огрозу, але вона, що мае пiд руками, та як нi впоре! Аби i дохторi так по смертi пороли! «Ти марнотрате, – каже, – ти що видиш та до коршми тегнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий вiд неi битий, такий парений, що прийде ми си вiд хати йти.

Але кажу, може, i Бог руки без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога…

– Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вiтер здоймати. О, вже ти такий газда своi жiнцi, як вербовий занiз у ярмi. Плюнути не варт на такого газду!

Проць закашлявся, аж посинiв. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потiм скреготав зубами на всю коршму.

– А суда ж, арендарю.