Камінний хрест. Новели

Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкiру лупиш; скажи менi, ци е такий паруграф, аби жiнка чоловiка била? Ци е такий рихт? Ти читаеш у книжках, аж скаправiв-ес, то десь там воно повинно найтиси. Як цiсар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цiсар таке право вiдав, то най моя також мене б’е. Руки складу навхрест, а вона най бучкуе. Як право цiсарське, то мае бути цiсарське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процевi казав, що повинен йти додому, бо жiнка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очi й довго дивився на жида.

Хотiв сварити, але обмiркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на цiле село:

– Коли ж бо не боiтьси, що сине за нiхтем, не боiтьси…

– Але я руки обiтну, ек вербу пiдчiмхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хатi, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспiвував: «Де, де-е, та де тому край?..»

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

Лесева фамiлiя

Лесь своiм звичаем украв вiд жiнки трохи ячменю i нiс до коршми.

Не нiс, але бiг до жида i все обзирався.

– Ого, вже бiжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забiчи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на цiле село.

І побiг з мiшком на плечах. Але жiнка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мiшок.

– Ой не тiкай, ой не бiжи, не розноси мою працу з-межи дiтий!

– А ти, мерзо?, знов хочеш робити веймiр на всi люди! Лице би-с мала!

– Лица я iз-за такого газди не мала, та й не буду мати! Давай мiшок та пропадай.

А нi, то будем тi бити, буду тi бити з дiтьми насеред села! Най буде покаянiе на увесь свiт! Давай!

– Ти, стара лерво, та ци ти здурiла? Та я тебе i бахурiв твоiх повiшiю!

– Андрiйку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлiбець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На калiку то ще заробимо, але на пiяка ми не годнi наробити!

Вона говорила до своiх хлопцiв, що стояли з бучками i несмiло дивилися на тата. Андрiйко мав, може, десять рокiв, а Іванко з вiсiм.

Вони не смiли приступити i бити тата.

– Бий, Андрiйку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!

І вдарила Леся по лицi. Вiн поправив ii ще лiпше, аж кров потекла. Тепер хлопцi пiдбiгли i почали валити бучками по ногах.

– Лiпше, синку. Увалiть му ноги, як псовi, аби тегав за собов!

І плювала кров’ю, i синiла, але тримала за руки.

Хлопцi вже зважилися, i пiдбiгали, як щенюки, i били по ногах, i вiдбiгали, i знов били.