Камінний хрест. Новели

Майже бавилися, майже смiялися.

З коршми вибiгло кiлька людей.

– Мой, та же цего ще нiхто не видiв, вiдколи свiт! Адi, як б’ють, ще цицка коло рота не обiсхла. Покаянiе на увесь мир!

Хлопцi били як скаженi, а Лесь i Лесиха стояли закаменiлi, покервавленi i не рушалися з мiсця.

– Мой-ня, хлопцi, таже ви пiрветеси коло дедi…

– Було брати довшi буки, аби-сте лiпше доцегали…

– Бийте по головi дедю, у розум, у тiмне…

Отак викрикував якийсь п’яний з-перед коршми.

Лесь кинув мiшок на землю i став як дурний.

Вiн такого нападу нiколи не сподiвався i не знав, що робити. Врештi ляг на землю i скинув киптар.

– Андрiйку, та й ти, Іванку, йдiть тепер бийте, я анi кинуси. Ви ще малi, та вам тежко пiдбiгати. Гай, бийте…

Хлопцi стояли подалiк i дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки i дивилися на маму.

– Та чому iх не заставляеш, аби били, адi-м лiг – бийте!

Лесиха заревiла на все село.

– Що я, люди, винна? Я б’юси по ланах з дiтьми на сухiм хлiбцi, та що я уторгаю, то вiн все до коршми вiносить.

Я, люди, не можу нiчо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже вiн лишив нас без драночки у хатi. Що залямить та й до жидiв за горiвку несе. Я не годна наробити i на дiти, i на жидiв. Най си дiе, що хоче, але я вже не годна…

– Та ж бийте, i пальцем не кину!

– Най тебе, чоловiче, Бог пiб’е, де ти нам вiк пустив марне i дiти осиротив! Та ти нас тiлько набивси, що ми нiколи з синцiв не вiходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хатi затримати, бо все вiбиваеш.

А кiлько я з дiтьми ночувала на морозi, а кiлько ти лишень вiкон набивси? Нiчо ти не кажу, най тi Бог скарае за мене та й за дiти! Ото-м собi долю в Бога вiмолила… Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаете.

Взяла мiшок на плечi та й поволiклася додому з дiтьми, як пришиблена курка.

Лесь лежав на землi i не рушився.

– Але пiду до кременалу, на вiчний кременал пiду. Раз! Такого нiхто не чув та й не буде чути. Таке вiстрою, що земля здрiгнеси!

І лежав, i свистав завзято.

Лесиха повиносила все з хати до сусiдiв.

На нiч лягла з дiтьми спати в городi, у бур’янах. Боялася п’яного Леся, що вночi прийде. Дiтям постелила мiшок i накрила кожухом. Сама чипiла над ними у сердачинi.

– Дiти, дiти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегоднi на увесь вiк! І пiмрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас вiдмолити…

І плакала, i наслухала, чи Лесь не вертае.

Небо дрожало разом зi звiздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.