Я (Романтика)

Власне, нiхто й нiкого i не хотiв ображати (виправдувався дехто), i зроблено невеличкий тарарам лише для того, щоб трохи збаламутити тихе озеро сiрого санаторiйного будня.

Над санаторiем стояла сторожка тиша. Проходила, остання лежанка. Розкиданi по садку койки вже не перекидались голосними фразами. Чекали вечерi, щоб пiсля неi попрямувати в бiлi суворi палати.

Але за чверть години до дзвоника бiля пустельноi клюмби на пiвнiчнiм краю будинку раптом виросла фiгура. Одразу ж мало не всi звернули на неi увагу.

Майя цiеi фiгури не бачила. Вона повернулася до анарха й сказала:

– Ну… як дiла?

– Не знаю! – неохоче кинув той.

Тодi Майя пiдвелась i сiла бiля нього. Потiм погладила його волохату голову своею вихоленою рукою:

– Ах, ти, моя волохатко!

– Майо!.. Не треба! – тихо сказав вiн i взяв ii не в мiру тонку талiю у свою мускулясту руку.

Вона засмiялася тихим смiшком, кокетливо опустила голову, швидко метнула погляд, схопила його погляд i обидва перевела до тонкоi сорочки на своi тугi груднi яблука.

– Не треба? – протягнула Майя i, зиркнувши на веранду, раптово скинулась: – Савонаролечко! Вiн i досi тут?

І вона легким рухом одкинула свое тiло до будинку.

Ну да! Бiля клюмби з клунком метранпаж. Сьогоднi зранку вiн прийшов у санаторiй i рiшуче заявив, що не пiде вiдцiля. Це було трохи комiчно, але й трохи трагiкомiчно, як дехто казав.

Метранпаж заявив, що вiн хоче оселитись на санаторiйнiй зонi. Вiн мае вiд свого виробництва вiдпуск, та вiн не мае можливости подихати чистим повiтрям.

А через те, що в державних санаторiях завше забрано всi безплатнi мiсця i – мiж нами кажучи (на це «мiж нами кажучи» метранпаж зробив декiлька наголосiв) – не тими, кому слiд забирати, – вiн революцiйним шляхом хоче виправити деякi дрiбненькi хиби «нашого» апарату.

Дзвонили до губздраву. Не було начальника: буде ввечерi. Метранпаж чекав.

– Коли хочеш – це менi подобаеться, – сказала Майя, – бо це справжня упертiсть.

– Упертiсть – то так, але подивiться на анарха, – говорила на дальнiй койцi Унiкум.

 – Це ж цiлi океани iронii, цiлi таемницi анархiстськоi мудрости. Як же: республiка покинула метранпажiв!

Унiкум i тепер нiхто не вiдповiдав.

Падало сонце. Нечутно гримiло за рiкою нагартованим за день жовтожаром. Ухнув сич… – Тодi повз койки пройшла сестра Катря й зiдхнула.

Анарх раптом згадав тихий негарний смiшок. Вiн подивився на Майю й коротко кинув:

– От!

– Що от? – суворо, мiняючи тон, спитала та.