Я (Романтика)

Протягом мало не тижня вiн був у станi якоiсь молодечоi безшабашности, бо була незломна певнiсть, що це i е те, чого вiн так довго чекав. Правда, i ранiш були такi моменти, коли в до нього приходила бадьорiсть; правда, незломна певнiсть – взагалi проблематичне явище. Але на цей раз вiн повiрив собi. Вiн подумав, що криза свiтогляду (вона виникла пiд давлiнням об’ективних обставин) пройшла, i вiн тепер знову вiзьметься, перецiнивши цiнностi, за творчу працю. Саме тодi анарх i використав знайомство, щоб попасти на санаторiйну зону.

Це для цього був перший подвиг: вiн доброхiтно приймав послугу тих, з ким до цього часу вiв запеклу боротьбу. Вiн (так анарх iронiчно думав про себе) спалив чорний прапор i вiдважно розгортав багряний. Тепер вiн бачив, що, спаливши чорний, вiн багряного, можливо, не розгорне. Вiн бачив, нарештi, що перелiм був фiкцiею. І тепер, коли Майя так грубо пiдлiтала до його душевного надлому, анарх спiшив од неi вiдiйти. Далеко маячiв яблуневий глуш. Навкруги розтаборився дикий малинник i стояло чiтке безгомiння. Майя не звертала уваги на анарха й рвала якiсь трави. Вiн сiдав на пеньок i дививсь на горизонт. Інодi з-за рiки хтось знову кричав: – «Аго-о-ов!» – «Хто це? Хто-о-о-це?» – пiдхоплювала Майя. Але рiка й тодi мовчала. Повiльно несла своi темно-алмазнi води в далеч мiж чорних берегiв. Потай рвала зелену лямiвку з круч; невiдомо крутила у верцадлi глибин i виносила ii за осоками, за комишами, на пасторальнi гони духмяного вечора… Стояла сутiнь. Плавко линули сплески пiд шатро легкокрилих верб. Інодi спотикався млявий вiтер i враз падав. Пахло резедою з клюмби, вiдтiля, з дальньоi веранди. Тодi з-за рiки гулом темноi мiдi крокували дзвiницi. Анарх знову сiдав на пеньок i думав про осiнь: напливе осiнь – прозорi простори, стиглi яблука, таемнi мислi, далекi спогади. І коли в цю хвилину з конторського пляцу доносилися звуки «катеринки», ii середньовiчних мотивiв – перед ним стояла якась фiльма з дитячих лiт, на якiй вiн бачив королiвського блазня. І тодi ж перед ним виростав цирк. За цирком холодний дощ: мжичить. На аренi кльовн iз своею буфонадою, а за лаштунками вмирае кльовнiв син.

– Провiнцiяльна трагедiя! – гiрко всмiхався анарх. Але, як вiн не глузував iз себе, як не соромив себе, вiд таких дум вiн не мiг утекти. Цирк, як примара, розпливався й пропадав, а замiсть цирку виростали шереги iнвалiдiв якоiсь невiдомоi iнсурекцii й проходили повз його. Нарештi даль стихала. «Катеринка» пропадала в яблуневiй оазi.