Я (Романтика)

– Я думаю, – продовжувала вона, смiючись своiм тихим, негарним смiшком, – що й взагалi нiякого кохання нема, а есть тiльки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не вiдкриваю Америки, зате я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин. Крiм того…

Майя зупинилась i пiдiйшла до вiкна. Потiм приложила свою щоку до скла й подивилась кудись. Стояв лiтнiй хмарний вечiр. Небо було сiре й мовчазне. Це було за годину до нiчноi лежанки. Санаторiй майже спорожнiв, i тiльки з дальнього пляцу доносилися голоси хорих, що грали в крокет, та на кухнi дзвенiли тарiлки.

Майя помовчала деякий час, потiм одiйшла вiд вiкна й сiла на стiлець.

– Да… – сказала вона. – Крiм того, що я ще раз пiдкреслюю одну з великих iстин, я хочу зробити екскурс у нетрi женськоi душi. – І кинула: – Ти… як, маеш охоту мене слухати?

Вiн нiчого не вiдповiв i ступав, пiдсмикуючи плече. Зрiдка пiдходив до вiкна й дивився на срiбну стьожку рiки, яка гадючилась крiзь вечоровi сутiнки й пропадала в туманному обрii.

Яблуневий глуш i дальнi дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкi масиви хмарних хребтiв.

Анарх перевiв свiй погляд на садовi стiльцi й раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидiв нерухомо, мов рiзьблення, i держав на колiнi книгу. Якась мисль метнулась йому в головi, коли вiн подивився на Карно. І анарх збентежений пiшов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя i ще раз засмiялась тихим, негарним смiшком.

 – Очевидно, ти маеш охоту слухати мене? Так слухай же! – i вона пiдiйшла до нього. – Отже, зробимо екскурс у нетрi женськоi душi. Я гадаю, що це цiкаво. Історiя женськоi душi – це ж велика тайна, куди увiйдуть тiльки вибранi. Ще не один надхненний поет i не одно перо зламае пiд глухим вiкном цього невiдомого сфiнкса… – Майя положила руку на анархове плече й сказала: – Правда, знiгсшибательнi слова: сфiнкс, тайна… Ха-ха!

– Але, власне, я й досi вiд тебе нiчого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засмiялась Майя. – Це, знаеш, у мене такий прийом: я хочу тебе заiнтригувати – от i воджу за нiс. Це прийом чекiстiв. Да… – поволi говорила вона. – Як ти гадаеш… багато серед нас, хорих, чекiстiв?

– Навiщо це тобi?

– Та так… Менi чогось здаеться, що й ти таемний чекiст!

– Покинь говорити нiсенiтницю! Кажи скорiш, навiщо ти мене покликала сюди? Менi нiколи!

– Нiколи? – рiзко сказала Майя i нахмурилась.