Я (Романтика)

– От тобi фiкцiя платонiчного кохання й абсолютна iстина! – сказала вона. – Це нетрi женськоi душi… Але це, звичайно, не все…

– Да, це не все! – кинув машинально анарх i пiшов до дверей.

– Куди ж ти? – спитала Майя й розгублено подивилася на нього.

– У мене голова болить! Я пiду на повiтря!

Майя вмить догнала анарха й обхопила руками його шию.

– Савонаролечко! – сказала вона, i в ii голосi затремтiла непевна нотка. – Скажи по правдi: ти чув, що я зараз говорила, чи нi?

Коли б вiн знав, що своею вiдповiддю так сильно образить Майю, вiд нього б, звичайно, вона не дочекалась прямого одвiту.

Але зараз на голову йому насiли зовсiм iншi мислi, а тому й вiдповiв вiн прямо:

– По правдi, Майо, я нiчого не чув!

– Не чув? – мало не скрикнула вона, i на очах iй показались сльозинки злости.

– Ну, да, не чув!..

– Ну, я гадала, що ти не такий мугир i не така… сволоч! – сказала вона й хутко пiшла з палати.

Анарх прийняв цю виходку, як чергову сцену, на якi така щедра була Майя.

Іншим разом вiн побiг би за нею, щоб злiквiдувати iнцидент. Але тепер йому було не до цього. Йому прийшло раптом у голову, що вiн мусить пiти до метранпажа й поговорити з ним. Вiн певний, що пiсля цього заспокоiться. Карно, безперечно, найзвичайнiсiнький метранпаж i нiколи не думав за ним, анархом, стежити. Треба тiльки стати ближче до Карно, i тодi зникнуть усякi тривоги i пiдозрiлiсть. Вiн вийшов через заднi дверi й поспiшно, обминаючи чорну кухню, пiшов у садок, де сидiв Карно.

Темнiло. Сонце давно вже скотилось у провалля, що з боку Гралтайських Меж, а тому й хмари набрали темнiшого кольору й ще похмурiш стояли мовчазнi над рiкою. Над санаторiем розтаборилась та гнiтюча тиша, яка бувала там лише за цих годин: хорi не сходились, а медичний персонал вiдпочивав. Тiльки з рiки доносились таемнi шамотiння й ховались у похмурих комишах.

Зрiдка пахло тим тривожним запахом осоки, що нагадуе якiсь смутнi далi, який бувае тiльки вночi.

Анарх пiзнав, як йому хутко б’еться серце, нiби вiн iшов на якесь надзвичайне «дiло».

Вiн не думав про те, що вiн скаже метранпажевi, коли пiдiйде до нього, але вiн зарання знав, що вийде якась нiсенiтниця.

Нарештi, звернувши на дорiжку, вiн подивився на той стiлець, на якому бачив Карно. І тодi ж здригнув: Карно там не було. Вiн озирнувся навкруги себе – …стояв порожнiй сад, i над ним проходили темносiрi хмари.

Ну да, нiкого не було, i саме це й затривожило анарха.