Я (Романтика)

Все складувалось так, що вiн – хотiв-не-хотiв, а мусiв хвилюватись. Чому це в той момент, коли вiн збирався ближче взнати метранпажа, останнiй, нiби знаючи про це, раптово зникае, наче нарочито накидае на себе таемничiсть.

«Ах, це просто нерви!» – подумав вiн, заспокоюючи себе.

З дальньою пляцу доносились голоси; видiлявся Унiкум. Збоку напружено гуркотiла мiсцева електрична станцiя. А головний санаторiйний будинок iще стояв у тьмi, i тiльки у вiкнi сестри Катрi ярко горiв огонь. Полоси цього свiтла падали на яблуневий глуш, i нерухомi дерева насторожувались у своiй чiткiй мовчанцi.

І знову пахнуло з рiки тривожним запахом прибережних осок.

Анарх сiв на той стiлець, на якому недавно був Карно. Вiн нiколи не почував себе таким розбитим, як у цi хвилини. Власне, в чому рiч – вiн i сам не знав.

Над санаторiем iшла глуха тиша. За темною силюетою флiгеля росли нiчнi звуки.

Анарх нервово ламав пальцi й уважно дивився на яркий огонь, що стояв у кiмнатi сестри Катрi.

Розiтнулось декiлька пострiлiв. То стрiльцi лякали бандитiв. Десь, нiби за тисячу верстов, дзвенiв лiкарiв сетер… Ішла тьма.

Надходила санаторiйна нiч.

VI

Який час просидiв анарх на стiльцi – сказати не можна… Скинувся вiн од шамотiння, яке наближалось до нього з дикого малинника. Шамотiння надходило поволi: той, хто йшов, не поспiшав. Анарх подивився в темряву, але в гущавинi дерев не видно було нiкого.

Метранпаж?

Тодi знову пробiг йому по спинi нервовий дрiж.

…Але це ж неможливо! Що це з ним? Коли вiн був боягузом? Вiн мусить негайно взяти себе в руки! Хай буде це не тiльки метранпаж, а сам чорт – що з того? У нього вистачало мужности й не на такi випадки. Невже йому, велетневi, боятися когось? Такий стан можна квалiфiкувати не iнакше, як «глупотою».

Але анарх не заспокоював себе, нервовий дрiж пробiгав усе так же хутко, як i ранiш, i напруженiсть росла з такою ж швидкiстю, як i до того. Вiн пильно дивився в гущавину й прислухався до шамотiння.

Шамотiння наближалось.

І ще раз анарх почув запах тривожноi осоки. Десь дзвенiв лiкарiв сетер, наче за тисячу верстов.

І раптом перед ним виросла силюета i спинилася.

І тодi ж анарх iз полегкiстю зiдхнув: вiн побачив Хлоню.

– А це ви? – сказав юнак.

– Як бачите!

– А я ходив на командну висоту, – одразу почав патетично Хлоня. – Знаете, товаришу, вiдтiля маячать воiстину прекраснi далi. Я тепер розумiю, чому ви туди ходите.