Я (Романтика)

 – Передi мною стояло обличчя дiдка, i я бачив, що воно з кожною хвилиною мiняе своi форми, своi риси, i раптом замiсть дiдка передi мною стоiть троглодит iз дальнiх вiкiв, жалiбно дивиться на мене своiми розумними очима, i я чую якiсь нечленороздiльнi звуки. Навкруги мене прокидаеться земля, горить ранок, а я стою й дикими очима дивлюся в даль. Я питаю: «Що це?» Але чую тiльки, як у нетрях землi щось клекоче, бурлить, вируе. Тодi я лечу, мов божевiльний, i пронизую своею дикою тоскою землю… Що це?.

. Я кинувся з командноi висоти й бiг, не оглядаючись, у степ i кричав: «Банзай! Банзай! Банзай!».

Хлоня змовк i знову насвистував якусь невеселу пiсеньку.

– Ви не знаете, – спитав вiн раптом, – що це «банзай»? Здаеться, це те, що в нас «слава». Це так в Японii? Да?..

– Да! – кинув анарх i, запропонувавши сiсти на стiлець, сказав: – А все-таки видно, що ти поет, Хлоню: в тебе навiть фантоми якiсь своерiднi.

– Можливо! – сказав Хлоня й раптом додав.

 – А знаете, товаришу, чому я хотiв утопитись?

– Чому? – спитав анарх. – Мабуть, тому, що ти глупенький юнак.

– Не! – почав патетично Хлоня. – Неправду ви кажете. Ви самi знаете, що я досить розвинена людина. А втопитися хотiв я от чому. Десь я чув чи читав легенду про невiдомого Ленiна, можливо, я ii й сам утворив, i от вона менi й приснилась. Нiбито я – не я, а китайча… Знаете, з тiеi-от далекоi Манджурii чи Монголii… І от я, китайча, iду по вулицi й спiваю:

Пекiн, Нанкiн i Кантон

селi вместе в фаетон

І-i-i… поехалi в Шанхай

Добивать кiтайскiй чай,

– спiваю оце та йду i йду.

І дивлюся я кудись в Азiю. А потiм пiдiйду до паркану (я, китайча) i так хитренько напишу: «Ле-нi-н». Тодi повертаюсь i бачу: за мною бреде полiсмен i стирае ганчiркою це слово. Я обурений, я знову пишу, а вiн знову стирае… Тодi менi раптом зробилося весело. Думаю: i зовсiм я не китайча, а Макс Лiндер. Ну, почекай же, гадаю, i знову пишу й пишу… А вiн стирае й стирае: брудною ганчiркою.

Хлоня зупинився.

– А коли я прокинувся, – говорив вiн далi, – то – що б ви думали, товаришу? Одним словом, я пiшов топитися, бо я згадав, що Ленiна я вже нiколи не побачу.

Хлоня вiдвернувся, а анарх почув на своiй руцi двi теплi сентиментальнi краплини.

– Ах, який ти глупенький, Хлоню! – сказав ласкаво анарх.