Я (Романтика)

В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.

…Доктор Тагабат нажав кнопку.

Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.

Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадаеться туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В iхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо.

Я думаю «так треба».

Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все пориваеться щось сказати. Я знаю, що вiн думае: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – вакханалiя i т.

 д., i т. п.

Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!

Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав свое прiзвище пiд постановою —

– «розстрiлять», – мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця, – це ж вiн i мiй безвихiдний хазяiн, мiй звiрячий iнстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни – нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижоi стихii.

«Але який вихiд?»

– Який вихiд? – І я не бачив виходу.

Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацii, i бредуть народи, i вiки, i сам час…

– Але я не бачив виходу!

Воiстину правда була за доктором Тагабатом.

…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.

Я подумав: «коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат е палач iз гiльйотини».

Але я подумав:

– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.

І тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрноi Марii, i застигала, у тьмi чекаючи.

…Свiчi танули. Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.

…До розстрiлу присуджено,

– шiсть!

Досить! На цю нiч досить!

Татарин знову тягне свое азiятське: «ала-ла-ла».

Я дивлюся на портьеру, на заграву в скляних дверях.

 – Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.

Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаiвся. Тьма.

Темною волохатою силюстою стоiть на сходi княжий маеток, тепер – чорний трибунал комуни.