Я (Романтика)

Анарх вийняв коробку й недбало кинув ii до метранпажа. Той пiдвiв здивовано брови, але нiчого не сказав i запалив цигарку.

– А що це у вас лежить? – спитав Карно, показуючи на анарховi колiна.

Анарх здригнув i iнстинктово схопився за кишеню.

– Ви про що? – вирвалось йому тихе запитання.

Метранпаж засмiявся.

– Як я вас налякав яблуками!.. Я кажу про он той листочок… Бачите?.. Ага, от-от? Я кажу – з якого це дерева. З мене недавно смiялися, що я не вiдрiзню кленового листя вiд дубового… Ви як, вiдрiзняете?

– Нi! – в’яло промовив анарх i подивився: де ж дiдок?

Але дiдок сидiв позад його й тихо хiхiкав.

Коли анарх повернувся до нього, вiн показав гнилi зуби й знову кинув:

– Хе… хе… Тавонароля!

– А я от тепер уже вiдрiзняю, – сказав Карно, – це дуже легко. Хочете, научу?.. От подайте менi цей листочок… Ну, подайте ж! Ну, чого ж ви сидите?.. Ну, скорiш.

– Будь ласка, не мiшайте менi вiдпочивати! – рiзко кинув анарх, i тут же почув свiй голос чужим i порожнiм.

– Хе… хе… Тавонароля, – знову захiхiкав дiдок.

– Який ви запальчастий, – саркастично всмiхнувся Карно й витягнув свое гостреньке обличчя. – І потiм: чому ви так грубо говорите зi мною? Це, здаеться, не перший раз?

– Так! Не перший раз! – рiзко кинув анарх.

– Я розумiю, що не перший раз! – сказав метранпаж i пiдвiв брову. – Але ви все-таки не хвилюйтесь! Ще встигнете вiдпочити. На те есть мертва лежанка… Хiба забули про неi?

– Хi… хi… Тавонароля, – ще раз захiхiкав дiдок.

– Забув! – рiзко шпурнув анарх i взявся за голову: йому прийшла мисль, що це – сон.

Нiколи вiн не бачив на санаторiях i взагалi в життi таких метранпажiв. В бiльшостi це були або обивателi, або недалекi ортодокси. Тепер перед ним сидiла воiстину якась чудернацька людина.

Дурень, що ввесь час безглуздо дивився на конфектну обгортку, раптом пiдвiвся i, вибрикуючи, мов молоде теля, з гиком побiг до коней.

– Ну, добре, – гаркаво сказав Карно й витягнув свое гостреньке обличчя. – Гнiваетесь – значить, не треба!

Але анарховi в цю хвилину несподiвано прийшло на думку самому кинути запитання.

– А скажiть менi, – сказав вiн, i йому йокнуло в грудях. – Ви справдi думаете, що я боюся вас?

Карно не здивувався, нiби давно вже чекав на це запитання.

– Так! думаю!

– А чому ви й досi менi нiчого про це не сказали?

– Я бачу, що я не помилився, – засмiявся Карно. – Знаете, менi смiшно: така махина, а боiтесь такоi маленькоi людини. Менi, бачите, здалося, що ви – гiстерик.