Я (Романтика)

Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змii, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.

Менi доносять:

– Ідуть глухi нарiкання.

– Може спалахнути бунт.

Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i моi вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.

…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збираеться пил i стоiть над городом, прикриваючи мутне вогняне сонце.

Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоiть гнiтюча мовчазнiсть.

Так:

будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг! Так:

вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маетку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:

– штаб Духонiна!

…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.

…А глуха канонада росте.

Росте передгроззя: скоро буде гроза.

…Я входжу в княжий маеток.

Доктор Тагабат i вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наiвно печально каже:

– Слухай, друже! Одпусти мене!

Я:

– Куди?

Андрюша:

– На фронт. Я бiльше не можу тут.

Ага! Вiн бiльше не може! І в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе. – Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддае «свое право» купатися в калюжах крови?

Тодi я кричу:

– Ви забуваетесь! Чуете?.

. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.

Доктор Тагабат динамiчно:

– Так його! так його! – i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат. – Так його! так його!

Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.

Доктор сказав:

– Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!

Я:

– Хто на черзi?

– Дiло № 282.

Я:

– Ведiть.

Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.

(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша – i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцii, i тiльки тодi йшов iз поля, коли танули димки й закопували розстрiляних.)

…Портьера роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двое: женщина в траурi й мужчина в пенсне.