Фауст

О смерть гiрка!

Це йде мiй помiчник[14 - О смерть гiрка! Це йде мiй помiчник… – Учень, асистент i воднораз служник професора (фамулюс), звичайно з числа студентiв.],

Докучливий сухий влазл?вець!

І щастя обернулось внiвець,

І привид вимрiяний зник!

Увiходить В а г н е р у шлафроцi, в нiчному ковпаку, з лампою в руцi. Фауст вiдвертаеться з нехiттю.

В а г н е р

Даруйте, ви декламували;

Це з грецькоi трагедii, мабуть?

Це вмiння мае значення чимале,

І я б хотiв його здобуть.

Чував я, що й священик-казнодiя

Повчитись часом може в лицедiя.

Ф а у с т

Так, якщо й сам священик – лицедiй;

Немало е мiж них такого крою.

В а г н е р

Ох! Ми живем здебiльша самотою

І бачим свiт хiба у день святний,

Немов крiзь телескоп, лише здалека;

І вчить людей казанням – рiч нелегка.

Ф а у с т

Без почуття й мистецтво все даремне,

Коли ж говорить з вас душа,

То слово щире i буремне

Усi людськi серця зруша.

А ви?..

З чужих об'iдкiв розмазню,

Та в попiлець ретельно дуйте —

Ачей здобудете вогню!

Як вам це всмак, то д?рнi й дiти

З вас подивують iнший раз;

Але шкода серцями володiти,

Коли немае серця в вас.

В а г н е р

Та красномовство все ж нам не байдуже,

А я, на жаль, в нiм знаюся не дуже.

Ф а у с т

Шукай заслуги не в словах,

Не шийся в галасливi блазнi!

Як розум е в твоiх речах,

То будуть без окрас виразнi,

Бо для правдивих мудрецiв

Не треба вишуканих слiв.

Всi вашi фрази дутi, беззмiстовнi,

Цяцькованi, бундючно-пишномовнi, —

То вiтер лиш, що десь мiж верховiть

Сухим осiннiм листям шарудить.

В а г н е р

Ох, довгий лан знання,

А ми недовговiчнi!

Всi дослiди моi критичнi

Не раз ця думка зупиня.

Як важко досвiду набратись,

Щоб до самих джерел дiстатись!

А там, дивись, на пiвшляху

Спiткаеш нагло смерть лиху.

Ф а у с т

Пергаменом жаги не вгамувати,

Не в нiм свята, живуща течiя;

Повiк тобi на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

В а г н е р

Пробачте, нам приемно завше

Побачить, дух часiв прослiдкувавши,

Якi колись думки у мудрецiв були

І як далеко ми тепер вперед пiшли.

Ф а у с т

Авжеж далеко, аж до зiр!

В часи минулi не сяга наш зiр:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти «дух часiв», —

В тiм лиш вiдбиток духу письмакiв,

По сутi, можем помiчать ми.