Фауст

Коли природа свiй починок вiчний,

Байдуже прядку крутячи, пряде,

І всiх створiннiв гурт негармонiйний

Рiзноголосячи гуде, —

Хто вносить лад усюди живодайний,

Вливае ритм у кожен рух i звук?

Хто всi тi голоси в хорал еднае зграйний,

В акордiв голосних врочистий перегук?

Хто каже бурi в пристрастi ревiти,

Зорi вечiрнiй в роздумi сiять?

Хто може всi веснянi пишнi квiти

До нiг коханоi прослать?

Хто лавровi листки сплiта в вiнок,

Щоб увiнчати почестю героiв?

Хто олiмпiйцям захист i зв'язок?

Поет, людськоi сили прояв.

К о м i к

Явiть же нам ту силу сповна,

Хай творчiсть так у вас iде,

Немов пригода та любовна.

Бувае, двох десь випадок зведе,

А там пiшли побачення й розмови,

Щасливi сни й пробудження раптовi,

Надii хмiль i гiркота оман, —

І так незчуешся, як вродиться роман!

Таку i ви нам п'есу дайте,

В життя людське чим глибше заглядайте!

Всi так живуть, а бачать так не всi,

Тож покажiть життя у всiй красi.

Картини барвнi, свiтло тьмяне

Та iскра правди в млi омани —

І наварили ви пиття,

Що людям скрашуе життя.

І йде сюди замрiяне юнацтво,

Йому ваш твiр – чудесне вiдкриття,

І йдуть сюди вразливi на чуття,

Для них ця гра – переживань багатство.

І кожен тут знаходить щось свое

І бачить те, що в нього в серцi е.

Ще здатнi всi вони i до плачу й до смiху,

Шанують пориви, iз блиску мають втiху…

Хто всього знав, тому попробуй догоди!

Хто починае жить – подякуе завжди.

П о е т

Верни ж менi той час блаженний,

Коли я жити починав,

Коли пiсень потiк натхненний

З джерел незглибних виринав;

Коли в туман був свiт повитий

І чар закритий в пуп'янки,

Коли барвистi i п'янкi

В лугах веселих рвав я квiти…

Я бiдний був – i все я мав,

І правду й вигадку кохав…

Верни ж тi пориви чудовi,

І серця жаль, i щастя сни,

І мiць ненавистi й любовi —

Минулу молодiсть верни!

К о м i к

Та молодiсть потрiбна лиш,

Як ворог у бою натисне,

Як дiвчина, усiх милiш,

Тобi сама на шию звисне,

Як вабить здалеку вiнок

Тебе добiгти ген до цiлi,

Як на умi тобi танок

І пиятика ночi цiлi, —

А струни лiри золотi

Рукою вправною торкати,

Назустрiч обранiй метi

Стежками звинними блукати, —

Це вам, старим, i Бог велiв,

І цьому тiльки маемо радiть ми,

Бо старiсть з нас не робить малюкiв,

Вона лиш застае нас дiтьми.