Фауст

М а р г а р и т а

Іде!

Ф а у с т

(увiходить)

Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,

Узнаеш!

(Цiлуе ii).

М а р г а р и т а

(обiймае його й цiлуе)

Голубе! Я так тебе люблю![70 - Голубе! Я так тебе люблю. – Пiсля попередньоi сцени пройшло вже кiлька днiв. Фауст i Маргарита вже на «ти».]

М е ф i с т о ф е л ь  стукае.

Ф а у с т

(аж тупнув ногою)

Хто там?

М е ф i с т о ф е л ь

Своi!

Ф а у с т

Ну й гад!

М е ф i с т о ф е л ь

Налюбишся потому.

М а р т а

(надходить)

Так, пане, пiзно вже.

Ф а у с т

Провести вас додому?

М а р г а р и т а

Та мама ж… Прощавай!

Ф а у с т

Ти кажеш, щоб я йшов?

Прощай!

М а р т а

Adieu!

М а р г а р и т а

Ми стрiнемося знов.

Ф а у с т   i   М е ф i с т о ф е л ь виходять.

М а р г а р и т а

Мiй Боже, що за чоловiк!

Вiн думав, думав цiлий вiк,

А я ж – дурнiсiньке дiвча,

Лиш слухаю, як вiн навча.

О Гретхен, Гретхен, бiдна ти,

І що вiн мiг в тобi знайти?

ЛІС І ПЕЧЕРА[71 - Написано 1788 р.]

Ф а у с т

(сам)

Високий духу, дав менi ти все,

Усе, чого просив я. Недаремно

Менi явив ти лик свiй пломенистий.

Природу дивну дав менi в удiл,

Дав силу – почувать, зажить ii,

Не подивлять споглядачем холодним,

А глибоко у надра таемничi,

Немов у серце друга, зазирнути.

Ти показав всю безлiч животвору,

Навчив мене вбачать своiх братiв

В водi, в повiтрi, в тихому гаю[72 - Високий духу, дав менi ти все… – Пiд високим духом тут розумiеться Дух Землi, що являвся Фаусту в першiй сценi; його впливу Фауст приписуе свое нове, живе пантеiстичне розумiння природи.

Ти показав всю безлiч животвору, / Навчив мене вбачать своiх братiв / В водi, в повiтрi, в тихому гаю. – Згiдно з натурфiлософським ученням Гердера, сприйнятому й розвинутому Гете, «старшi брати людини – тварини». (Зародки еволюцiйноi теорii).].

Коли в бору реве-бушуе буря

І падае стовбур'я дужих сосен,

Ламаючи i тлумлячи сусiдiв, —

Аж хряскотом одгримуе од гiр,

Ведеш мене ти в затишок печери

Й показуеш менi мене самого —

Якi дива таяться в мене в грудях.

А як засяе мiсяць-бiлозiр —

Лелiють в блиску лагiднiм навколо,

На брилах скель i у гiллi вологiм,

Часiв прадавнiх постатi срiблистi, —

І м'якша пал суворий споглядання.

Ох, для людей нiщо не досконале,

Вже бачу я.