Фауст

Ти дав менi в цiм щастi,

Що до богiв мене все ближче зносить,

Супутника, що став вже необхiдним,

Хоч вiн зухвало й холодно знижае

Мене в моiх очах i обертае

Одним слiвцем твоi дари у н?вець.

Роздмухуе в менi вiн ярий пломiнь

До видива прекрасного того.

Я рвуся од жаги до насолоди,

І в насолодi я жаги жадаю.

М е ф i с т о ф е л ь

(приходить)

І хто таки кумедно так живе?

Чи скоро вже тобi це все обридне!

Раз спробувать – воно iще догiдне,

А там розшукуй щось нове.

Ф а у с т

Ти знов завзявсь нагнати нуду?

Чи бiльше нiчого робить?

М е ф i с т о ф е л ь

Ну, ну, не буду бiльш, не буду,

Бо ти ладен вже бучу збить.

Рiзку, тяжку, примхливу маеш вдачу.

Розстанемось – то небагато втрачу.

Кручусь-верчусь для тебе день при днi,

А що тобi у лад, що нi —

Того тобi по носу не побачу.

Ф а у с т

Ти що ж, за витiвки всi злi

Од мене й дяки ще б хотiв?

М е ф i с т о ф е л ь

А як, злиденний син землi,

Без мене б ти i животiв?

Чи ж од уяви злоi тлi

Я не зцiлив твоiх чуттiв?

Коли б не я, ти взагалi

Вже в безвiсть був би полетiв!

Чого ж отут, в тiснiй печернiй щiлi

Сидиш, мов пугач на могилi?

Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвiль,

І, наче жаба, смокчеш щось вiдтiль…

Аж смiх бере од цих химер.

Нi, доктор ще в тобi не вмер.

Ф а у с т

Чи знаеш ти, яку снагу живущу

Вiдчув я тут, зайшовши в дику пущу?

Коли б ти тiльки мiг збагнуть,

То ти менi, як чорт, позаздрив би, мабуть.

М е ф i с т о ф е л ь

Розкошi неземнi, божистi! —

Лежать вночi десь на скалi росистiй,

І землю, й небо яро обiймати,

Себе до Бога гордо пiдiймати,

До надр землi пустить чуттiв корiння,

Вмiстить в собi всiх шести днiв творiння,

Утiхами незнаними упиться,

В любовнiм захватi в природi всiй розлиться,

Земних позбувшись тягарiв,

І ввесь небесний цей порив

(робить соромiцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться,

Ф а у с т

Бодай тебе!

М е ф i с т о ф е л ь

Не до смаку те диво?

Бодайкаеш ти надто соромливо!

Од того в'януть всi невиннi ушi,

До чого прагнуть всi невиннi душi.

Я не хотiв тобi заборонити

Себе самого часом одурити, —

Та в тебе ж витримки не гурт.

Я бачу, ти от-от схибнешся

І знов знеобачки зiрвешся

В жахних марiнь шалений нурт.