Фауст

Облиш це все! А там твоя кохана

Десь сохне-в'яне од нуд?,

Все виглядае милодана,

Що покохала назавжди…

Любов'ю перш так яросно бурлив ти,

Як бистрень навеснi, в час танення снiгiв.

Любов iй в серце перелив ти,

І струмiнь твiй iзмеженiв.

Нiж тут лiсним царем бродити

По диких нетрях навмання,

Вертайся те дiвча-бiдня

За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде iй день;

Стоiть край вiкна, зорить в неба муть,

Де хмари хмурi над муром пливуть…

«Чому я не пташка?» – iй тiльки й пiсень

І день i нiч, i нiч i день…

То звеселiе, то хмурнiе знов,

То вдариться у плач,

То нiби вщухне… От бач,

Яка там любов!

Ф а у с т

Змiя! Змiя!

М е ф i с т о ф е л ь

(до себе)

Таки тебе впiймаю я!

Ф а у с т

Не спокушай, не говори

І рани в серцi не ятри!

Не розпаляй в душi безумнiй хотi

До яроi, незайманоi плотi.

М е ф i с т о ф е л ь

Вона гада, що ти ii забув уже…

Тобi ж, здаеться, байдуже.

Ф а у с т

І вдалинi я все близький iй буду,

ii повiк не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп'ятого Христа,

Коли його торкнуть ii уста.

М е ф i с т о ф е л ь

Бува й менi, що аж жижки трясуться

До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться[73 - Бува й менi, що аж жижки трясуться / До сарн-близнят, що мiж лiлей пасуться.

Ф а у с т

Геть, звiднику!

М е ф i с т о ф е л ь

Ну лайсь, нехай i так; про мене!

Створивши хлопця й дiвку, Бог

Докупи тут же звiв обох,

Щоб сповнили покликання священне.

Тяжка бiда менi з тобою!

Та я ж до милоi покою,

А не на смерть тебе веду.

Ф а у с т

Що за небесний рай – ii обiйми!

Нехай вона мене в них палко прийме!

Чи ж я забув ii бiду?

Чи ж не тинявся я бурлакою бездомним,

Недолюдком без просвiтку й мети,

Неначе водоспад, що в льотi карколомнiм

Шумить в зiвущу хлань з жахноi висоти…

А ось вона – в невинностi дитиннiй

На тихому альпiйському лужку

Жила собi в своiй хатинi,

Як у малесенькiм свiтку.