Веселкова Долина

Вiн, за словами одного хлопця, «говорив, наче якийсь проповiдник», i з цiеi ж причини його зазвичай не займали й не переслiдували, як iнших хлопцiв, котрих пiдозрювали в нелюбовi до бiйок або страху перед ними.

Десятирiчнi iнглсайдськi двiйнята порушували всi традицiйнi уявлення про двiйнят, оскiльки мiж ними не було анi найменшоi схожостi. Енн, яку завжди кликали Нан, була дуже вродливою, з оксамитовими горiхово-карими очима й шовковим каштановим волоссям. То була дуже життерадiсна й витончена юна ледi – Блайт[5 - Гра слiв: «Blythe» (Блайт) як прiзвище i «blithe» – веселий, життерадiсний спiвзвучнi (прим.

пер.)] за прiзвищем i з натури, як сказала одна з ii вчительок. Та ще й колiр обличчя в неi, на превелику втiху ii матерi, був практично бездоганним.

– Я така рада, що хоча б одна моя донька може вдягати рожеве, – радiсно повторювала панi Блайт.

Дiана Блайт, знана як Дi, була дуже схожа на матiр. У неi були сiро-зеленi очi, якi в сутiнках мерехтiли якимсь особливим блиском, i руде волосся.

Можливо, саме тому вона була улюбленицею батька. З Волтером у них була особлива дружба; Дi була единою, кому вiн коли-небудь читав власнi вiршi, – единою, хто знав, що вiн потай працював над епiчною поемою, котра в дечому дуже нагадувала «Мармiон»[6 - «Мармiон» – iсторичний роман у вiршах, написаний Вальтером Скоттом (прим. пер.).]. Вона зберiгала всi його таемницi, навiть вiд Нан, а йому довiряла своi.

– Коли вже риба буде готова, Джеме? – запитала Нан, принюхуючись своiм витонченим носиком.

– Вiд цього запаху менi страшенно хочеться iсти.

– Ще зовсiм трохи, – вiдповiв Джем, спритно перевертаючи рибу. – Дiвчата, дiстаньте-но хлiб i тарiлки. Волтере, прокинься.

– Повiтря сьогоднi нiби сяе, – мрiйливо мовив Волтер. Не те щоб вiн не любив смажену форель, звiсно ж, нi, але для Волтера пожива для душi завжди посiдала перше мiсце. – Квiтковий ангел витае сьогоднi над свiтом, пробуджуючи до життя квiти. Я бачу його блакитнi крила он там на пагорбi бiля лiсу.

– У всiх ангелiв, яких я коли-небудь бачила, крила були бiлi, – мовила Нан.

– У квiткових ангелiв – нi. Їхнi крила iмлисто-блакитнi – точнiсiнько такi ж, як туман у долинi. О, як би я хотiв умiти лiтати! Це, певно, так чудово!

– Інодi можна полiтати увi снi, – сказала Дi.

– Менi нiколи не сниться, що я по-справжньому лiтаю, – вiдказав Волтер. – Але часто сниться, нiби я пiдiймаюся над землею й пливу понад парканами й деревами.