Енн з Острова

Бачила б ти, яка вона була зiм’ята! Бiдна панi Ада спитала мене сьогоднi, все ще з усмiшкою, але з яким докором, чому я дозволила на нiй сидiти. Я iй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зi «Слоанiанством», i менi однiй годi було такому протистояти.

– Подушки панi Ади серйозно дiють менi на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще двi минулого тижня, набитi, аж трiщать, i вишитi так, що на них немае живого мiсця. Оскiльки в домi вже немае куди iх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла iх до стiни на сходах.

Вони весь час перевертаються, i коли ми пiдiймаемося чи спускаемося сходами в темрявi, то половину разiв через них спотикаемося. Минулоi недiлi, коли отець Девiс молився за всiх, хто в морi, я подумки додала «i за всiх, хто живе в домi, де занадто багато подушок!» Все! Ми готовi, i я бачу хлопцiв на Сент-Джон. То що, ти до нас приеднаешся, Фiл?

– Я пiду, якщо можна йти поряд з Прiсциллою й Чарлi. З ними я ще можу бути третьою зайвою.

Той твiй Гiлберт чудовий, Енн, але чому вiн вiчно ходить з тим витрiшкуватим?

Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлi Слоан; але вiн був з Ейвонлi, i нiхто чужий не мав права смiятися з нього.

– Чарлi з Гiлбертом завжди були друзями, – сказала вона з прохолодою в голосi. Чарлi хороший хлопець. Вiн не винен, що в нього такi очi.

– Не кажи! Винен! Вiн мусив зробити щось жахливе у своему попередньому життi, щоб заробити такi очi. Ми з Прiс сьогоднi розважимося.

Ми будемо смiятися йому в обличчя, а вiн i не зрозумiе.

«Нестримнi П», як називала iх Енн, сповнили своi дружнi намiри. Але Слоан нiчого не розумiв; вiн думав, що йому нiчого не бракуе, якщо з ним гуляють такi двi студентки, особливо Фiлiпа Гордон, головна красуня курсу. На Енн це мало б справити враження. Вона побачить, що е люди, якi його цiнують.

Гiлберт з Енн йшли поволi трохи позаду, насолоджуючись спокiйною красою осiннього дня пiд парковими соснами, на дорозi, яка пiдiймалася й звивалася довкола гаванi.

– Тиша тут, як молитва, – сказала Енн, наставивши обличчя до сяючого неба. – Як я люблю сосни! Здаеться, що iх коренi сягають вглиб до романтики всiх вiкiв. Менi стае так спокiйно на душi, коли я приходжу поговорити з ними час вiд часу. Я тут завжди така щаслива.

«В самотнiй височинi гiр,

Мов зашептали чаклуни,

Спадае смуток з них, повiр,

Як голки зi сосни»,

– процитував Гiлберт.