Енн з Лопотливих Тополь

Повернувшись з вистави, панi Прингл мала таке розказати своiй доньцi, Джен, що та аж позеленiла б iз заздрощiв, якщо ранiше не встигла. Хоч раз, як iз серцем зауважила Ребекка Дью, Джен заслужено дiстала на горiхи. А остаточним результатом стала вихватка в шкiльному творi.

Енн спустилася до старого кладовища стежкою, глибоко вибитою у високих кам’яних насипах, порослих мохом i облямованих плюмажами примерзлоi папоротi. Уздовж стежини через певнi промiжки росли стрункi гостроверхi осокори, з яких листопадовий вiтер ще не встиг здерти останне листя, вирiзняючись темними стовбурами на аметистовому тлi пагорбiв у далинi; проте старе кладовище, де половина гробiвцiв п’яно похилилася вбiк, оточував по периметру ряд високих понурих смерек.

Енн не сподiвалася узагалi когось тут застати, а тому трохи збентежилася, коли одразу за цвинтарною брамою натрапила на панну Валентайн Картлоу, з довгим делiкатним носом, тонкими делiкатними вустами, делiкатними опущеними плечима й загалом непереборними манерами вихованоi панночки. Звiсно, Енн була знайома з панною Валентайн, хто ж у Саммерсайдi не знав цiеi особи? Вона була «тою» мiсцевою кравчинею, i якщо чогось та й не знала про жителiв, живих чи спочилих у Бозi, значить воно не вартувало уваги. Спершу Енн планувала наодинцi поблукати цвинтарем, почитати химернi старовиннi епiтафii й розгадати прiзвища забутих закоханих, схованi пiд лишайником на плитах. Проте iй не вдалося уникнути панну Валентайн, коли та пiдхопила ii попiдруч, i вони рушили вiддати честь тiй частинi кладовища, де, вочевидь, лежало стiльки Картлоу, скiльки ж Принглiв. У жилах панни Валентайн не текло нi краплi принглiвськоi кровi, а один з улюблених учнiв Енн доводився тiй племiнником. Тож бути з нею люб’язною не коштувало Енн надвеликих моральних зусиль, хiба що слiд було пильнувати, щоб, бува, не натякнути, що вона «заробляе на хлiб шиттям». Подейкували, панна Валентайн бере такi натяки надто близько до серця.

– Гарно, що я тут опинилася цього вечора, – сказала панна Валентайн.

 – Я можу вам розповiсти все про кожного, хто тут похований. Завжди кажу: знай кожен скелет як своi п’ять пальцiв – тодi прогулянка цвинтарем не тяжiтиме на душi, як могила над покiйником. Тут менi подобаеться бiльше, анiж на новому кладовищi. Тут поховано лише членiв давнiх родин, а на новому ховають усiх пiдряд. У цьому кутку спочивають Картлоу. Боже, скiльки похоронiв пережила наша родина.