Хлопчики Джо

Ви втомилися, тож вас потрiбно «пiдкрiпити вином i освiжити яблуками», – сказав Лорi, подаючи руку кожнiй iз сестер i вiдводячи iх до вечiрнього чаю, який лився на Парнасi так само рясно, як колись нектар богiв.

Вони знайшли Мег у лiтнiй вiтальнi – чудовiй просторiй залi, яку о цiй порi заливало м’яке вечiрне свiтло й наповнювали шелестом листя дерев, бо четверо великих скляних дверей, що виходили в сад, були розчиненi навстiж. Тут зазвичай проходили заняття хору, а в глибокому альковi, за лiловими фiранками, було влаштовано щось на кшталт маленькоi домашньоi святинi.

Канапа та овальний столик пiд велику вазу з квiтами були единими меблями в цьому затишному куточку. Там висiли три портрети, а в кутках стояли два мармурових бюсти роботи Емi. Скульптурнi зображення Бет i Джона Брука вирiзнялися чудовою портретною схожiстю й були сповненi безтурботноi краси, яка завжди змушувала згадувати вiдомий вислiв про те, що глина символiзуе життя, алебастр – смерть, а мармур – безсмертя.

Праворуч висiв портрет пана Лоуренса.

Той самий, який iз захопленням роздивлялася дiвчинка Джо, коли господар застав ii у своiй бiблiотецi. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портретi тiтки Марч, який висiв навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбанi, сукнi з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий i водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манiрну усмiшку на ii вустах, якi ось уже багато рокiв не вимовили жодного рiзкого слова.

На почесному мiсцi, завжди залитому теплим сонячним свiтлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в тi роки, коли вiн ще жив у бiдностi й невiдомостi. Красива, зовсiм, як жива, вона, здавалося, всмiхалася дочкам, промовляючи радiсно: «Щасти, я, як i ранiше, з вами».

Три сестри стояли кiлька миттевостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними нiжноi побожностi й печалi. Це вiдчуття нiколи не полишало iх, бо мама значила для них так багато, що нiхто нiколи не мiг посiсти ii мiсце в iхньому життi.

Минуло лише два роки вiдтодi, як вона пiшла, щоб жити в новому свiтi, залишивши по собi найсвiтлiшi спогади, якi надихали всю родину. Тепер ii дочками, що стояли впритул одна до одноi, знову опанувало це почуття, а Лорi висловив його словами:

– Найбiльше, що проситиму Бога для моеi дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою.