Хлопчики Джо

Люблячi дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловiк, на якого вона могла спертися, численнi онуки своею шанобливою прихильнiстю додавали свiтла радостi у вечiрнi сутiнки ii життя.

Це був щасливий час для всiх, i Мармi радiла, як можуть радiти тiльки матерi, спостерiгаючи за успiхами дiтей. Вона дожила до днiв, коли змогла пожинати плоди своеi працi, коли ii молитви були почутi, вiдплату за добрi дари отримано, надii здiйснилися, спокiй i добробут прийшли в створену нею сiм’ю. Тодi, як один з мужнiх та терплячих янголiв, якi чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радiючи, що може вiдпочити.

Однак до цих приемних змiн, як часто бувае в нашому дивному свiтi, додалися випробування. Інодi – кумеднi, iнодi – досить тернистi. Переживши перше почуття подиву, недовiри й радостi, Джо, зi звичайною невдячнiстю, властивою людськiй натурi, швидко втомилася вiд популярностi й почала обурюватися з приводу втрати колишньоi свободи, оскiльки пiдкорена публiка несподiвано висунула своi права на неi саму i на все, що стосувалося ii минулого, сьогодення й майбутнього.

Незнайомi люди наполягали на тому, щоб побачити ii, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привiтати i доводили ii до божевiлля своiми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними свое серце, вони дорiкали iй. Якщо вiдмовлялася забезпечувати матерiально iхнi улюбленi благодiйнi органiзацii, допомагати окремим нужденним i висловлювати спiвчуття з приводу кожного горя або пригоди, вiдомих людству, називали безсердечною й егоiстичною.

Якщо вона не вiдповiдала на гори листiв, казали, що це нехтування своiм обов’язком щодо вiдданих читачiв, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’едестал, на якому ii запрошували позувати, це викликало багатослiвну критику «зарозумiлих манер лiтераторiв».

Вона робила все, що могла, для дiтей, бо заради них i створювала своi книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадiбноi юностi: «Ще оповiдань, ще, прямо зараз!».

Рiднi несхвально ставилися до того, що вона проявляе надмiрну запопадливiсть, забуваючи про них, ii здоров’я страждало вiд такоi напруженоi роботи, але якийсь час вона з вдячнiстю приносила життя на вiвтар лiтератури для юнацтва, вiдчуваючи, що багато в чому зобов’язана своiм маленьким друзям, чию симпатiю завоювала пiсля двадцяти рокiв наполегливоi роботи.

Але настав час, коли iй урвався терпець.