Енн із Зелених Дахів

– О, я сама можу його нести, – проказала дiвчинка весело. – Щоправда, в ньому все мое земне майно, але вiн зовсiм не важкий. До того ж тiльки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не вiдвалювалася. Це дуже старий саквояж.

О, я дуже рада, що ви приiхали, нехай навiть поспати на дикiй вишнi було б приемно. Нам далеко iхати, так? Панi Спенсер сказала – тринадцять кiлометрiв. Це добре, бо я люблю iздити. О, як це чудово, що я житиму у вас i вам належатиму! Я нiколи не належала нiкому… по-справжньому. Але притулок – це найгiрше, що могло статися.

Я провела там лише чотири мiсяцi, проте й цього було достатньо.

Впевнена, ви нiколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозумiти. Зазначу тiльки: це найгiрше, що тiльки можна уявити. Панi Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазi нiчого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навiть не здогадуючись про це, правда?

Розумiете, вони були добрi, цi вихователi в притулку, але там так мало простору для уяви… хiба що iншi сироти.

Було досить цiкаво уявляти рiзнi речi про них: наприклад, що дiвчинка, яка сидить поруч, насправдi дочка якогось графа, викрадена маленькою в батькiв злою нянькою, яка померла ранiше, нiж встигла в цьому зiзнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа… адже я страшенно худа, правда? Однi кiстки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на лiктях.

Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися бiля кабрiолета.

Вона також не промовила й слова, поки вони виiжджали зi станцii та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врiзалася в м’який грунт, що краi ii, порослi квiтучими дичками й тендiтними берiзками, пiдiймалися на кiлька футiв над головами тих, хто iде.

Дiвчинка простягнула руку й вiдламала гiлку дикоi сливи, яка зачепила бiк кабрiолета.

– Правда, красиво? Що вам нагадуе це дерево, яке схилилося до дороги, все бiле й мереживне? – запитала вона.

– Мм… не знаю, не думав, – сказав Метью.

– Звичайно ж, наречену – наречену, всю в бiлому, пiд чарiвною мереживною вуаллю. Я нiколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме так вона виглядае. Не впевнена, що коли-небудь стану нареченою. Я така негарна, що нiхто нiколи не захоче зi мною одружитися… ну, може, тiльки iноземний мiсiонер. Вважаю, мiсiонер не повинен бути надто розбiрливим.