Енн із Ейвонлі

Не встигла вона прийняти рiшення, аж раптом десь вiд ганку долинув стукiт пiдборiв вперемiш iз шурхотом шовкових спiдниць, i ось навпроти Енн уже стояла якась ледi, зовнiшнiй вигляд якоi змусив ii згадати нещодавнi нарiкання пана Гаррiсона стосовно однiеi надто екстравагантно вдягненоi жiнки, котру вiн бачив у магазинi в Шарлоттаунi: «Вона мала вигляд чогось середнього мiж модною картинкою з глянцевого журналу та нiчним кошмаром».

Новоприбула була вбрана в пишну лiтню блiдо-голубу шовкову сукню з буфами, оборками й рюшами всюди, де тiльки можна цi буфи, оборки та рюшi причепити.

На головi в неi красувався велетенський бiлий шифоновий капелюх, обшитий трьома довгими, але тонкими страусовими перами. Рожева шифонова вуаль, густо всiяна великими чорними кружечками, воланом спадала з крис капелюха iй на плечi й розвiвалася позаду, наче вимпел. На нiй було стiльки ювелiрних прикрас, скiльки лиш можна вмiстити на однiй невеличкiй жiночцi, а навколо витав надзвичайно сильний запах парфумiв.

– Я панi ДонНЕЛЛ, – оголосила ця проява, – i я прийшла сюди, щоб повiдомити вам про що менi розповiла Клариса-Ельмiра, коли повернулася додому сьогоднi по обiдi. Це мене СТРАШЕННО обурило.

– Вибачте, – затинаючись, промовила Енн, безрезультатно намагаючись згадати, що ж таке могло трапитися вранцi з дiтьми Доннеллiв.

– Клариса-Ельмiра розповiла менi, що ви вимовляли наше прiзвище як «ДОНнелл». Що ж, панно Ширлi, правильно вимовляти «ДонНЕЛЛ» – з наголосом на останньому складi.

Сподiваюся, ви запам’ятаете це на майбутне.

– Я спробую, – видихнула Енн, ледь стримуючи непереборне бажання розсмiятися. – З досвiду знаю, як це неприемно, коли, наприклад, ваше iм’я неправильно пишуть, тож припускаю, що, коли його й вимовлять не так, як треба, це ще гiрше.

– Саме так. А ще Клариса-Ельмiра сказала, що ви називаете мого сина Джейкобом.

– Але ж вiн сказав менi, що його так звуть, – запротестувала Енн.

– Може, цього й слiд було очiкувати, – сказала панi Доннелл тоном, який означав, що нiчого й шукати в дiтях якоiсь вдячностi в часи такоi розбещеностi та вседозволеностi.

 – У цього хлопчиська такi плебейськi смаки, панно Ширлi. Коли вiн народився, я хотiла назвати його Сен-Клером – це iм’я звучить так аристократично, правда ж? Але його батько наполiг на тому, що його треба назвати Джейкобом, на честь дядечка. Я скорилася, бо дядечко Джейкоб був старим багатим холостяком.