Енн із Ейвонлі

Вона знала, що единим слабким мiсцем Марiлли була ii непохитна вiдданiсть тому, що вона вважае своiм обов’язком, тож Енн умiло вибудувала своi аргументи довкола цiеi лiнii.

– Якщо Девi такий неслухняний, йому тим бiльше потрiбне добре виховання, хiба нi, Марiлло? Якщо ми не вiзьмемо iх до себе, то не знатимемо, анi хто iх оточуватиме, анi яким чином iх виховуватимуть. Припустiмо, що iх вiзьмуть до себе сусiди панi Кiт, Спротти. Та панi Лiнд каже, що той Спротт – найбiльш нечестивий чоловiк у свiтi, а дiти в нього такi, що жодному iхньому слову вiрити не можна.

Хiба ж не буде це жахливо, якщо двiйнята також навчаться чогось схожого? Або ж уявiмо, що iх вiзьмуть Вiггiнси. Панi Лiнд каже, що пан Вiггiнс продае все, що стоiть не на своему мiсцi й що можна продати, а свою родину тримае без рiски в ротi. Ти ж не хотiла б, щоб твоi родичi, навiть троюрiднi, голодували, правда ж? Менi здаеться, Марiлло, що це твiй обов’язок взяти iх до себе.

– Думаю, такi е, – сумно згодилася Марiлла.

 – Гаразд, я перекажу Мерi, що вiзьму iх до себе. Тобi нема чого виглядати такою щасливою, Енн. Це означатиме багацько додатковоi роботи й для тебе. Я не можу й стiбка зробити через своi очi, тож тобi доведеться шити й латати iхню одiж. А ти не любиш шиття.

– Так, я його ненавиджу, – спокiйно вiдповiла Енн, – але якщо ти з почуття обов’язку хочеш взяти до себе цих дiтей, то я з почуття обов’язку готова для них шити. Люди стають кращими, коли роблять те, що iм не подобаеться… але, звiсно, в помiрних кiлькостях.

VIII. Марiлла бере пiд свою опiку двiйнят

Панi Рейчел Лiнд сидiла бiля кухонного вiкна й в’язала ковдру, точнiсiнько так само, як одного вечора кiлька рокiв тому, коли Метью Катберт з’iжджав униз по схилу, везучи «свою приiжджу сироту», як ii навала сама панi Рейчел. Та тодi була весна, а зараз – пiзня осiнь, тож усi лiси стояли голi й безлистi, а поля – темнi й висохлi. Сонце саме сiдало, виблискуючи багряно-золотавим сяйвом, позаду темних ейвонлiйських лiсiв, коли це вниз по схилу з’iхала бричка, в котру була запряжена якась спокiйна гнiда шкапа.

Панi Рейчел пильно прикипiла до неi поглядом.

– Це Марiлла, повертаеться додому з похорону, – сказала вона чоловiковi, який лежав на канапi в кухнi. Томас Лiнд останнiм часом лежав на канапi бiльше, нiж ранiше, але панi Рейчел, яка так чiтко пiдмiчала все, що ставалося поза ii господарством, цього досi не зауважила.