Оля

Коли Осип уперше приiхав зi Львова на канiкули додому, зачув запах тих пирогiв iще з сусiдньоi вулицi. Їв i не мiг наiстися. Мама стояла поруч i гладила по головi. Питала, як живеться у гiмназii, чи нiхто не ображае. Як малу дитину питала. А тато не зводив очей, дивився, як на iкону. І стiльки гордостi було в тому поглядi.

І в ту мить так огидно йому стало вiд своеi слабкостi, аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скiльки разiв плакав вiд голоду на твердих гiмназiйних лiжках i згадував оцi ii пироги, як найбiльше щастя.

До Львова пiсля тих канiкул повернувся iншим: мусив покладатися лише на себе. Передусiм заходився шукати пiдробiток. Мiщан, якi хотiли своiм дiтям кращоi долi та прагнули дати iм освiту, на той час у Львовi вистачало. Тому репетитором улаштувався легко. Щоправда, через вiк i недосвiдченiсть йому платили вкрай мало – доводилося брати стiльки занять, скiльки мiг витримати.

Серед його учнiв було два збитошнi хлопцi Ольховськi, що жили з батьками у великому будинку неподалiк гiмназii. Обох звали Петрами, i це завжди дивувало Осипа. Виявилося, так захотiв iхнiй батько, небiдний купець, вже немолодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його честь – i крапка. Здiбностей до мов хлопцi не мали нiяких, як i до навчання взагалi, але iхня мама так хотiла зробити з них учених людей, що мусили вiдкладати всi розваги на потiм i приймати репетиторiв, якi змiнювали один одного.

Маму хлопцiв звали Аделiя. Жiнка носила довгi сукнi з важких тканин i часто спостерiгала за уроками Осипа з кутка величезноi зали, де йому i хлопцям видiлили мiсце для занять.

Будинок був досить великим – мав два поверхи, вiкна, оздобленi лiпниною, меблi з доброго дерева. Осип, проте, робив висновок, що попри показовi розкошi, родина не надто багата, бо iнакше вони найняли б собi поважнiшого вчителя.

Хоча хлопцi були молодшi за нього самого всього на кiлька рокiв, проте слухали Осипа й намагалися виконувати всi його завдання. Спонукала до цього аж нiяк не жага до знань, скорiше страх перед мамою. Вiн бачив, як Петри щоразу ловили ii погляд, коли заходила до кiмнати, наче намагалися зрозумiти, з чим мати прийшла.

Розмовляти з господарями дому таким, як вiн, не було звичаю, тож молодий чоловiк ретельно виконував те, що йому належало, кланявся i йшов.