Оля

Ставила букет у простеньку вазу, яка залишилася ще вiд господарiв дому, i це було единою яскравою плямою в ii кiмнатi. Вранцi, тiльки розплющивши очi, Августа спершу примушувала себе подивитися на тi квiти, а вже потiм – навколо. Вони нагадували iй про велику мету – повернутися до Чернiвцiв мисткинею високого рiвня, гiдною спiлкування в певних колах.

Цей ранок був трохи iншим, нiж багато попереднiх. Августа, як зазвичай, почала день iз милування квiтами, але вiдразу кинула оком на лист, що лежав поруч.

Щось неприемне стиснуло пiд грудьми. Отже, iй не наснилося.

Лист був вiд Ольги. Коротший, нiж завжди. Писаний навiть не в Ольжинiй манерi, тому i здивував. О, чого приховувати – Кобилянська часто писала iй про своi закоханостi, але всi вони були такi далекi, такi нереальнi, схожi на ii художнi твори. Августа нiколи не вiрила в них. Ще з тiеi давнiшньоi розповiдi про конюха, яку Ольга так у деталях описувала у щоденнику. По тому Августа мала розмову з братами Кобилянськоi та достеменно знала, що нiякого Івана не було i не могло бути.

Ольга збрехала. Але до тiеi брехнi Августа завжди ставилася поблажливо, або, може, й за неi Ольгу любила. В головi Кобилянськоi жив собi зовсiм iнший свiт зi своiми людьми та подiями, i це було досить мило.

Але Осип Маковей, про якого подруга писала iй тепер, був дуже навiть живим i справжнiм. Августа знала, що вони вже зустрiчались i яке вiн враження справив на Кобилянську. Та i, власне, iнакше не могло бути.

Ольга ще, мабуть, до зустрiчi з ним все вирiшила. Ранiше, коли Августа була поруч, вона могла хоч якось захистити найближчу подругу вiд власних фантазiй.

Пригадалось, коли довелося вперше розлучатись iз Ольгою надовго. Тодi здавалося, що назавжди. Як же Августа плакала, коли дiзналася, що батька переводять у Чернiвцi!..

Того дня вона прийшла додому ранiше. Разом iз Софiею Окуневською i Ольгою зiбралися побути на околицях, дихати природою, пити свiже молоко й говорити про все на свiтi.

Але погода зiпсувалася, звiявся вiтер. Довелося залишити Ольгу в Софii вдома, бо та щось хотiла роздивитись у бiблiотецi, а самiй поспiхом iти додому, щоб не змокнути. Тiльки зачинила за собою дверi, як за вiкном гримнуло i вперiщив дощ.

Тато сидiв iз книжкою на широкому бамбетлi, мами Августа не бачила, але чула ii голос.

– То це вже вирiшено, Йосифе?

– Остаточно. В Чернiвцях потребують радника крайовоi управи. Я погодився.