Оля

– Ти вивчишся читати i вiзьмеш мене замiж, – серйозно пояснювала Ольга. Почувалася поруч iз Іваном спокiйно та легко. Його простакуватiсть притягувала ii, як нiколи досi.

Хлопець по-дружньому обiймав дiвчинку за плечi та смiявся:

– Мала ти ще, щоб iз тобою женитися. Пiдрости.

Ольга старанно виводила для Івана лiтери та слова прутиком на пiску, а думки ii були там, де ii шкiри крiзь тоненьку блузу торкалася його рука.

Іван умер того ж лiта. Нiхто не бачив, як. Знайшли в полi з розбитою головою. Казали, нiби його вдарив кiнь.

Ольга про це дiзналася не вiдразу. Десь за два днi, коли вийшла на поле та побачила старого пастуха замiсть свого друга. Чоловiк сказав, що Івана вже i поховали.

Оля пiшла на цвинтар, знайшла свiжу могилу i постояла над нею, закусивши губу. Море незнайомих почуттiв розпирало зсередини i просилося на волю слiзьми. Але вона не пускала. Повернулася додому, знайшла великий зошит i сiла писати. Вирiшила, що просто мусить намалювати словами все, що було в ii життi досi.

Напише щоденник.

Спочатку то були просто спогади. Незчулась, як вони почали обростати деталями, котрих не було. Далi в зошитi з’явилися незнайомi люди зi своiми iсторiями. Оля злякалася: то було щось нове. Інший свiт, зовсiм iй не знайомий.

– Августо, а йди-но, щось тобi покажу. – Ольга по-змовницьки пiдморгнула подружцi, доньцi мiсцевого старости, тендiтнiй дiвчинi з великими очима та кучерявим волоссям.

До Августиного тата часто сходилася мiсцева iнтелiгенцiя. Тут багато розмовляли украiнською, обговорювали книги, дiлилися новинами.

Ольга завжди просилася з татом на такi вечори. Нiбито щоб побалакати з подружкою, а насправдi – щоб послухати, про що говоритимуть старшi. Августа ii в тому пiдтримувала, часом навiть сама видумувала новi й новi сховки, де вдвох iз Олею сидiли годинами та прислухалися до голосiв у вiтальнi. Вже далеко не дiти, вони зi смiхом потайки залазили до великих дубових шаф i сидiли там мовчки, втираючи одна однiй пiт iз обличчя, аж поки батьковi гостi не розходилися. Тодi так само непомiтно вислизали зi сховку i, нiби так i мало бути, виходили десь iз кухнi чи iншоi кiмнати.

– Августо, а йди-но, щось тобi покажу. Ось, лише ти це можеш читати, – розчервонiла Ольга простягнула подружцi дрiбно списаний зошит.

Августа сiла на широку тахту i жестом запросила Ольгу сiсти поруч. Їi очi швиденько бiгали за рядками зошита.

Вона любила, коли Ольга приiздила в гостi. Завжди чекала ii з нетерпiнням.