Метафізика

Адже якщо боги куштували нектар i амброзiю заради насолоди, то вони не е причинами iснування богiв, якщо ж вони е причинами iхнього iснування, то як боги можуть бути вiчними, потребуючи iжi?

Утiм, не варто надто ретельно обмiрковувати слова тих, хто виражае своi мудрування у формi мiфiв; а от тих, [20] хто мiркуе за допомогою доказiв, слiд розпитати й дiзнатися вiд них, яким чином серед речей, що походять вiд одних i тих самих начал, однi е вiчними за своею природою, iншi ж – знищуються? Оскiльки ж вони не пояснюють причини, i така думка позбавлена сенсу, то очевидно, що iх начала i причини не можуть бути тими самими.

Адже навiть Емпедокл, вiд кого можна було б чекати, що вiн не суперечитиме собi, припустився тiеi самоi помилки: вiн вважае певним началом розбрат як причину руйнування, проте здаеться, що й розбрат анiтрохи не менше породжуе все, окрiм единого, бо все, крiм бога, походить у Емпедокла з розбрату. Принаймнi вiн каже:

Із них усе, що було, що [30] е i що буде опiсля,

дерева виросли та чоловiки й жiнки,

звiрi й птахи та риби, що iх живить вода,

i довговiчнi боги.

Але й без цих слiв очевидно; [1000b][1] адже якби в речах не було розбрату, то все було б единим, як вiн каже; бо коли вони з’еднались тодi на самому краi лишався розбрат.

Отже, виходить, що у нього найблаженнiший бог знае менше за iнших, бо не знае всiх начал: адже вiн не вiдае розбрату, натомiсть знання можливе тiльки так, що подiбне пiзнаеться подiбним.

Бо землю, каже вiн, ми бачимо землею, а воду – водою,

Ефiром – божественний ефiр, натомiсть вогнем – вогонь нищiвний,

Любов – любов’ю, а розбрат – розбратом згубним.

Одначе – i з цього ми почали розмову – очевидно, що [10] розбрат у нього постае анiтрохи не бiльше причиною знищення, нiж буття. Подiбним чином i любов не бiльше е причина буття, нiж знищення, бо, поеднуючи речi в едине, вона знищуе все iнше. Водночас вiн не говорить нiчого про причину самоi змiни, крiм того, що так уже повелося:

Та коли розбрат став великим у членах

І пiднiсся, заживши шани, як час надiйшов,

Що призначено iм по черзi великою клятвою.

Тож змiна постае як необхiдна; проте жодноi причини необхiдностi вiн не вказуе. Утiм, все ж таки тут вiн не суперечить собi: вiн не робить однi речi минущими, а iншi – неминущими, проте всi [20] минущими, окрiм елементiв. Питання же, про яке ми зараз говоримо, полягае в тому, чому однi речi минущi, iншi – нi, якщо вони походять вiд одних i тих самих начал.