Таємний сад

– Ну, ось ми й на мiсцi! – з полегшенням сказала панi Медлок. – Ця кiмната, а також сусiдня призначенi для вас – i ви повиннi бути тут, а не вештатись деiнде, – безцеремонно додала вона. – Прошу про це не забувати!

Ось у такий спосiб панна Мерi опинилася в Мiзелтвейтському маетку. Мабуть, ще нiколи за все свое коротке життя вона не вiдчувала себе такою суперечливою натурою, як у цей момент.

Роздiл 4. Марта

Рано вранцi Мерi розбудила молоденька служниця, яка прийшла розвести вогонь в камiнi.

Вона стала бiля нього на колiна й почала з шумом вигрiбати попiл. Мерi лежала й дивилася на неi кiлька секунд, потiм роззирнулася на кiмнату.

Вона видалася iй дуже дивною й похмурою. Очевидно, такому враженню сприяли гобелени iз зображенням рiзних епiзодiв полювання, що ii прикрашали. На тлi лiсового пейзажу стояли й сидiли химерно вбранi дами й чоловiки, бiля них – собаки й конi, а вдалинi виднiлися вежi замку.

На хвилинку Мерi здалося, що вона перебувае в лiсi разом iз ними, тож вона швидко перевела погляд на велике вiкно, з якого вiдкривався безмежний рiвнинний простiр без жодного дерева, лише низькорослi сланкi рослини.

Як i в кебi, дiвчинцi на мить здалося, що побачене походить на морськi хвилi.

– Що це таке? – запитала вона, показуючи пальцем у вiкно.

Молоденька служниця, яка представилася Мартою, пiдвелася на ноги, подивилася на вiкно i теж вказала на нього пальцем.

– Ось там? – запитала вона.

– Так.

– Це поле, – привiтно сказала вона, широко усмiхаючись.

 – Воно вам не подобаеться?

– Нi, – вiдповiла Мерi. – Я таке ненавиджу.

– Це тому, що ви не звикли, – сказала Марта, знову нахиляючись до камiна. – Ви думаете, що поле занадто велике й голе? Але швидко вам воно сподобаеться.

– А тобi подобаеться? – запитала Мерi.

– Звичайно, – весело вiдповiла Марта, витираючи камiнну решiтку. – Я люблю поле. Воно зовсiм не голе. Навеснi там чудово. Коли цвiте верес i дрик, то всюди пахне медом. А скiльки там простору й повiтря! Небо здаеться таким високим-високим! Бджоли дзижчать, жайворонки спiвають – цей гамiр такий приемний.

О, я б нiзащо не покинула це поле!

Мерi слухала ii зi спантеличеним виразом обличчя. Тубiльнi слуги, до яких вона звикла в Індii, були зовсiм не такi, як Марта. Завжди сповненi улесливостi, вони не смiли говорити зi своiми панами нарiвнi. Натомiсть казали «Салам», називали «покровителями бiдних» та iншими подiбними iменами.