Таємний сад

На ii превеликий подив вираз похмурого обвiтреного обличчя стариганя неймовiрно змiнився. По ньому повiльно розповзлася усмiшка, й Мерi раптом подумалося, що людина набагато красивiша, коли усмiхаеться. Ранiше таке нiколи не спадало iй на гадку.

Садiвник раптом обернувся в бiк фруктового саду й почав свистiти – тихо й нiжно. Спантеличена Мерi не могла втямити, як цiй похмурiй людинi пiддавалися такi пестливi звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовiрнiше: вона почула м’який шелест крил у повiтрi – це летiла до них та сама пташка з червоною грудкою.

– Ось вона, – ласкаво промовив садiвник i став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тiльки сьогоднi побачив!

Пташка нахилила голiвку набiк i дивилася прямо на нього своiми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорноi роси. Вона, здавалося, нiтрохи не боялася садiвника, стрибала й швидко довбала дзьобом, вiдшукуючи насiння й комах. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину.

– Вона завжди прилiтае, коли ви ii кличете? – майже пошепки запитала дiвчинка.

– Так, майже завжди. Я знаю ii вiдтодi, як вона була маленьким пташеням i вилетiла з гнiзда в iншому саду, а перелетiла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В цi кiлька днiв ми й подружилися. Коли вона знову полетiла на той бiк стiни, всi iншi птахи вже покинули гнiздо.

– Що це за пташка? – запитала Мерi.

– А ти не знаеш? Це вiльшанка, ласкава, цiкава пташка. Вони майже так само вiдданi, як i собачки, якщо тiльки вмiти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риеться й поглядае на нас! Вона знае, що ми про неi говоримо!

Старий з любов’ю та гордiстю подивився на червоногрудку, наче це був його найвiдданiший друг. Мерi з цiкавiстю спостерiгала i за пташкою, i за садiвником.

– І цiкава ж вона, – смiючись, вiв вiн далi, – завжди прилiтае подивитися, що я саджу. Все тут знае, бiльше нiж пан Крейвен. Той нiчим не цiкавиться. Це вона тут головний садiвник.

Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось i раз у раз поглядала на них обох. Мерi здавалося, що вона дивилася на неi з великою цiкавiстю, нiби хотiла познайомитися ближче. У серцi Мерi ворухнулося якесь дивне почуття.

– А куди полетiли iншi пташенята? – запитала дiвчинка.