Мандрівні комедіанти

Невгамовна маленька полька весело вовтузилася в сiдлi, смiялася й спiвала, а панна Лодойська та египетський професор виливали свое захоплення в потоцi слiв.

– Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!.. Admirable!. Грандiозно!.. Неймовiрно!.. Sans pareille!..[8 - Чудово! Блискуче! Незрiвнянно!] Диво природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?

Опришок спокiйно натоптав свою файку, викресав вогню й шматочком припаленоi губки, вiд якоi пiшов приемний гiркуватий запах, пiдпалив вишуканий жовтий тютюн з Чегету.

Ми швидко пiдiймалися вгору помiж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою снiддю, уламкiв скель, якi, здавалося, скотилися з гiр до нас, у дiл. Маленькi гуцульськi коники пiшли галопом по водi та по рiнi, перестрибуючи гострi каменi, аж професоровi раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабiч вiд нас височiли крислатi буки, наче форпости великого лiсу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах.

Здавалося, iхнi дупластi стовбури позiхали нам просто в обличчя, якось знiчев’я й байдуже. Розкiшнi дерева сходилися дедалi тiснiше й урештi безкрайнiй пралiс прийняв нас у свое лоно.

Важкий гiркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тiнь та вiльгiсть. Грiзно випиналися з клаптiв туману голi сiрi скелi, обагренi сходом сонця, нiби охопленi полум’ям. Монотонно й сумно спiвали невидимi гiрськi потоки, й дятел монотонно стукав дзьобом по деревi.

В тому моторошному стукотi вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовинi…

Зимовий ранок у Меранi незрiвнянно привiтнiший. Гiрський котлован, долини, переповненi рожевим свiтлом, зелено-багрянi лiси пiдiймаються угору схилами, на яких де-не-де виднiються хатини, прикрашенi тонкою рiзьбою. Гостроверхi гори, укутанi бiлим снiгом, який святково мерехтить на сонцi, чiтко вимальовуються на тлi синього безхмарного прозорого неба.

Могутньо й приязно сяе сонце. Маленькi синички з блискучими груденятами без угаву метушаться на темно-зеленому гiллi дерев понад берегом, щось собi насвистуючи. То тут, то там теплi золотi променi виманять на свiт Божий зелену ящiрку; вона вилазить на камiнь i грiеться, сторожко пiднявши голiвку. У хащах лавра та плюща виспiвуе зяблик. Вiкна будинкiв заломлюють сонячнi променi, наче збiльшуванi скельця. Усюди виблискують перли талоi води.