Мандрівні комедіанти

З кiнчикiв трав уздовж потiчка звисають поодинокi крижанi краплини, вигойдуються й виблискують, нiби дiаманти. Усе наче створене для того, щоб звеселити людське серце.

Якщо в Альпах, навiть при всiй iхнiй неприступностi та могутностi, над усiма верхами й долами пануе веселiсть, приязнiсть та спокiй, то нашим Карпатам, як i нашому народовi властива глибока, мовчазна й невимовна туга, якась певна дикiсть, предвiчна поганська велич; iхня похмура маестатичнiсть, здаеться, намагаеться нас пригнiтити й розчавити, щоб потiм з iще бiльшою силою вознести над важкою задушливою землею.

У вiковiчному пралiсi, який оточуе нас зусiбiч, царюе незаймана природа.

Широке гiлля, густе листя прадавнiх букiв та велетiв-дубiв переплелося мiж собою, утворивши гiгантське склепiння; пронизане сонячними променями, воно, наче коштовне склепiння палацiв з арабських казок, мерехтить зеленим смарагдом, тремтить вiд глухого таемничого шуму, мов вiд звукiв органа.

Помiж брунатними стовбурами, схожими на могутнi гранiтнi блоки, нап’явся морiжок, гладкий, мов хустка.

Щодалi ми заходили, то вище, барвистiше i казковiше випиналися з трави незнанi квiти, зела та кущi. Лiщина, малина й ожина вiд ледь чутного ранкового леготу, мов добрим друзям, привiтно махали нам своiми зеленими руками. Великi метелики трiпотiли в повiтрi крильцями, мов вишитими орiентальними вiзерунками. Сонце волокло свою тугу золотаво-зелену сiть по травах, ягодах, ядучо-червоних лишайниках; його сяйво стiкало вниз по стовбурах i винизувало блискотливими краплями широкi чашi папоротi й мох, мiж якими звинно переплiталися широкi, вузлуватi, поморщенi коренi дерев.

Звабнi лiлii колихалися вiддалiк на поверхнi болота, вкритого, немов зеленим малахiтом, округлим серцеподiбним листям латаття та ряскою.

Глухарi важко й галасливо злетiли в повiтря.

Час вiд часу з нашоi стежки сповзала у сухе торiшне листя гадюка, сичала, звивалася в клубок i за якусь мить зникала з очей.

Жодноi спiвочоi пташки, жодного привiтного свiтлого голосочку.

Грацiозними стрибками помчала догори молодим буком бiлочка, сердито настовбурчивши руду шерсть та густого хвоста, заховалася мiж листям i зорила на нас iз-за гiлляки своiми кругленькими чорними блискучими очицями.

Широкий прохолодний лiсовий потiчок, що котився помiж гострих каменiв через великi бiлi валуни, мурмочучи й скiмлячи, приеднався до нас. Вiн вигулькнув нам назустрiч, однак ми простували угору, до його джерел, а вiн нiс своi води в долину.