Мандрівні комедіанти

Пiднявшись на протилежний берег, ми потрапили до царства хвойного лiсу. Помiж струнких смерек мерехтiли червонявi стовбури сосен, трохи вище велетенськi ялицi утворювали похмурi нефи з високим склепiнням, немов у гiгантському храмi. Те склепiння не пропускало анi промiнчика, тут панував м’який присмерк. З потрiсканоi кори дерев витiкала смола, жовта, мов мед. Пронизлива вiльгiсть пройняла мене до кiсток.

Усе довкола було оповите таемничою темрявою та предвiчною тишею, глибокою й непорушною. Тут не спiвали птахи, не чутно було навiть шарудiння гадюки, жодного згуку не долинало нi з верхiв’iв, анi з-пiд нiг; зелене вiття дерев, темне й нерухоме, нависало над нами, навiть опала глиця не шерхотiла пiд копитами наших коней, бо звологла й перетлiла.

Безмежний сум вiд глибочезноi самоти, невтiшноi пустки огорнув мене, вiдчуття смертi та й не тiльки ii. Здавалося, ми забрели туди, де ще й не починалося життя, де ще нiхто не чув теплого биття серця…

Он клаптик блакитi. Як звеселiла душа!

Високо вгорi витав беркут, спокiйно, з широко розпростертими темними крилами.

Тiльки час вiд часу потрiскане камiняччя просвiтлювало похмуру гущавину. Поодинокi ялицi висотою до ста, ста п’ятдесяти, а то й двохсот футiв випиналися верхiвками з-понад лiсу, огорненi, немов хмаринками диму, ранковим туманом.

Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по днi якого летiв нестримний бурхливий карпатський потiк, викидаючи бiле шумовиння на чорнi стiни, перекочуючи та вергаючи бiле камiння, щоб потiм, вирвавшись на ясний свiт, сховати свое iскристе зелене полум’я пiд валунами.

Трохи згодом, збоку вiд нас, з’явилася свiтла прогалина – колись буря повалила тут лiс. Нiби на полi бою з доiсторичних часiв бiлiли тут нагромадженi кiстяки дерев. Обламаний пiд корiнь велетень звалився долi, його усохла голова хрускотiла пiд ногами коней.

За кiлька сотень крокiв старий опришок показав нам зарослу плющем, барвiнком та афинами[9 - Афини – чорницi.], встелену моховим килимом печеру у скелi, одну з тих, у яких за повiр’ями живуть злi й добрi демони, давнi поганськi боги нашого народу.

Старий перехрестився i пришпорив коня. Геть звiдси!

Ми iхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралiсу перервав незвичний шум.