Мандрівні комедіанти

То не було шелестiння гiлок, анi жебонiння потiчка, а дедалi голоснiший сердитий гул, що раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялицi враз розступилися, i ми побачили водоспад, що спадав зi скелi. Нашi конi самi стали.

Незрiвнянна гра!

Могутнiй потiк, що у своему падiннi мiнився вiд темно-зеленого смарагду до бiлоснiжноi бiлизни, перестрибував сотнi приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелi, летiв униз, розсипаючись дрiбнесенькими бiлими перлами та срiблястими iскорками. Папороть у зрiст людини росла обабiч потоку, дряпалася догори схилом i тремтiла пiд легким вiтерцем.

У гуртi струнких вiльх, чиi верхiвки свiтлим острiвцем плили в морi темних ялиць, спiвала пташка, розтуляла дзьобика й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пiр’ячко на червоних грудях. Панна Лодойська емоцiйно ворушила устами, але нiхто не розумiв ii, нiхто не чув i пташиного спiву. Усе поглинув могутнiй монотонний рев.

Опришок пiдняв топiр. Ми рушили далi.

Поволi розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гiр, схожа на понiвечений, обмитий хвилями берег великого моря. Свiтло дня лягло то тут, то там помiж сiрими тiнями, кушi спалахнули м’яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяевi сонця всi речi мов плавали в металевому полиску, а сiрi вершини гiр увiнчалися золотими коронами.

Чорний прямовисний карпатський хребет громадився на захiд вiд нас, а з пiвденного боку вiдкрилася привiтна долина, обрамлена в золотавiй далинi синьою смужкою лiсу.

Ясний передзвiн маленьких дзвiночкiв десь на зеленiй полонинi повiдомив про близьку присутнiсть людського житла.

Понад темними верхiвками дерев неподалiк виблискував хрест.

Повз нас пройшла кавалькада з двадцяти коней, навантажених шкiрами. Конi бадьоро ступали один за одним, двое гуцулiв, затиснувши в зубах файки, крокували за ними. У жодного з них не було в руках батога, нiхто не пiдганяв тварин окриками.

Усе далi й далi вiдступала назад чорна стiна хвойного лiсу, натомiсть, лагiдно муркотячи, до нас знову приеднався Черемош, на квiтучих пасовиськах де-не-де виднiлися поодинокi вiвцi та корови, урештi з’явилася й цiла череда.

Ураз зелена заслона вiдслонилася, перед нами лежало роздiлене срiбною стрiчкою рiчечки довге гуцульське село Гринява.