Мандрівні комедіанти

Якийсь час усi мовчали, панувала цiлковита тиша, тiльки дрова потрiскували та стиха зiтхала файка опришка.

Раптом загавкав пес, далi другий. Шалений хрипкий гавкiт та людськi голоси зближалися до стаi. Ватажко поволi пiдвiвся.

На порозi у примарному свiтлi ватри постала надзвичайно дивна з’ява.

Струнка дiвчина, якоiсь дикоi первiсноi вроди, здивовано дивилася на нас своiми великими чорними очима. Вона, як звiря, зблиснула бiлими зубами, якi дуже вирiзнялися на тлi засмаглого обличчя, аж мороз поза шкiру пiшов.

Криваво-червона вовняна спiдниця, бiла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовнi овечий кептар пiдкреслювали ii звабливi набубнявiлi, наче бруньки, форми. Вона стояла босонiж, з топiрцем у жилавiй руцi, в оточеннi кошлатих фавнових голiв, якi погрожували й насмiхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бiсеня з тендiтними рiжками.

Дами скрикнули.

– Не бiйтеся, – заговорив ватажко, спiвчутливо усмiхаючись. – Це добра дiвчина, вона пасе тут у горах своiх кiз.

Ну, Атанко, чого ти шукаеш у нашiй сторонi?

– Притулку, – вiдповiла пастушка. – Для мене й моiх кiз.

Ватажко знову усмiхнувся.

– Так, так, в околицi розпочалося полювання не на жарт.

– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокiйно.

– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.

– А моi кози?

– Най переночують у чередi.

– Але маленькi найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворi так холодно.

– Добре, добре.

Атанка на якусь хвилю зникла в темрявi, а тодi увiйшла до стаi в супроводi трьох козенят, четверте ж, нiби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усiх по черзi, сiла на солому й нiжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномикiв, – двое бiлих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаi: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сiнi.

– Може б нашi любi гостi чогось скуштували? – почав ватажко.

 – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.

Один з пастухiв унiс досередини бербеницю, iнший запалив смоляну скiпку i причепив ii над ватрищем.

– Щоб мене грiм побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дiд[10 - Дiд – добрий дух, охоронець домашнього вогнища.] усе поробив. Ну, начувайся!

– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому дiда, – втрутився опришок.

– Той може помститися, – вигукнув малий Мiнда.