Мандрівні комедіанти

– Що ти про це знаеш? – вiдказав ватажко.

– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловiчок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, i живе вiн у бузинових хащах.

– Хiба ти його бачив, хлопче?

– Не бачив, – вiдповiв парубiйко поважно, – але чув, що вiн завжди помагае в господарствi, доки його хтось не розгнiвае.

– Так воно е, – пiдтвердив опришко. – Ми його добре спiзнали з нашими кiньми та коровами.

– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаi.

 – Якщо вже вiн прийшов i е тут серед нас, то хай собi залишаеться, ми не маемо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо вiн псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякоi на те причини, то на Святвечiр я його замовлю чарами й добре почастую пiдпаленою соломою та й вижену з хати, навiть якби менi самому довелося скакати через святвечiрню ватру.

Глузливий смiшок iз темного кутка стаi був вiдповiддю на ватажкову мову.

– Чи ви чули? – прошепотiв хлопчик.

– То коза, – спробував пояснити професор.

– Дiд то був, – з докором повернувся до нього один iз вiвчарiв.

– Смiйся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаеш, розмова з нами коротка.

Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очi.

– Ви не бачили Грегора? – запитала врештi опришка майже байдуже, не пiдводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.

– Нi, його я не бачив. А ти потерпаеш за нього?

– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотiла похмуро молода пастушка. – А там, угорi, мавки…

– Чи цей Грегор твiй коханий? – спiвчутливо запитала Лола бiдну дiвчину, яка засоромлено мовчала.

 – То бажаю тобi усiлякого щастя. Ти гарна дiвчина.

Атанка здригнулася, помiтивши на собi прискiпливий погляд польки, i гостро сплюнула набiк.

– Що то мае означати? – скрикнула панянка ображено.

– Вона хоче застерегтися вiд урокiв, – пояснив з усмiхом капелан. – Бо ви похвалили ii вроду i побажали iй щастя. А окрiм того, у вас великi чорнi очi, таким наш народ приписуе вiдьомську силу; вiд погляду чорних очей дiти й тварини можуть заслабнути, жiнки втратити свою красу, любов i щастя пiдуть з димом.

Такими чарами, й самi того не вiдаючи, можуть володiти добрi люди, без лихих намiрiв.

Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звiдкись iз далечi почувся пронизливий свист, йому вторували протяжнi звуки трембiти, меланхолiйна, гарна аж до моторошности мелодiя, а до неi долучилася батярська шалена опришкiвська пiсня про красеня-легеня…

Ще при перших звуках пiснi Атанка пiдвелася.