Мандрівні комедіанти

Старий знову поринув у тужну задуму.

– А зараз уже немае розбiйникiв? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.

– Розбiйникiв? – опришок зневажливо стенув плечима.

– Бундючнi вискочнi та пройдисвiти, якi хiба що здатнi почистити кишенi мандрiвниковi, такi трапляються час вiд часу. Але справжнiх розбiйникiв я не бачив з 1848 року.

– А кого ви тодi називали справжнiми розбiйниками? – не вгавав професор.

– Людей вiдважних, – вiдповiв задумливо старий, – якi йшли в гори не заради здобичi, не зi скупостi, як евреi.

Яких гнала в гори ненависть до гнобителiв народу та любов до свободи.

– Щось подiбне я чую вперше, – здивувався професор.

– Розкажiть нам, якщо ваша ласка, про опришкiв.

– У всiх горах, та що там – у цiлому свiтi нiхто не знае бiльше про це, анiж ви, – пiдлещувалася маленька вродлива полька. – Дозвольте нам послухати.

– Та що там розповiдати, – вiдмахнувся опришок. – Нiчого веселого… страшна й кривава iсторiя, – i вiн умовк.

– Але ж просимо вас…

– Так, так, ми усi.

– Розкажiть, вуйку, – попросив i собi Грегор. – Ми також охоче послухаемо. Тож для гуцула, як повiтря, – розповiдi про вiйни, битви та опришкiв.

– Ну, якщо панове наполягають, – i старий почав набивати свою маленьку файку угорським тютюном з Чегету, – то розповiм вам з Божою помiччю.

Ми зручно вмостилися й завмерли в очiкуваннi, затамувавши подих, бо ж який русин[13 - Тут слiд зазначити, що малороси, украiнцi, е властиво русинами (чи русичами) (у Пiвденнiй Росii, Схiднiй Галичинi, Буковинi, Угорщинi), а великороси е тiльки похiдною вiд них гiлкою (для порiвняння: американцi й англiйцi).

Найдавнiша руська лiтература була украiнською. Тому наш селянин ще й тепер iз гордiстю величае себе «русином», а великоросiв називае «московiтами».] не любить оповiдати iсторii чи слухати оповiдки! Деякий час було тихо, тiльки священний вогонь потрiскував посеред стаi, потiм старий опришок глибоко зiтхнув, тричi значуще кивнув головою й почав.

– Отож, любi панове, ви б хотiли дiзнатися, хто такi були опришки, як вони боролися, жили та й лягли кiстьми.

Прошу ласкаво зважити на те, що я не вчена людина i не зможу викласти все з такою правдивiстю, як це робиться в книжках з iсторii. Але я е одним з тих, хто сам, закинувши рушницю на плече, провадив вiйну в горах i можу сказати: все я бачив своiми очима i чув на власнi вуха. Ото й усе.

Тож слухайте. Не раз бачив, як гойдався на шибеницi чийсь син, що був бравим вояком i доброю людиною.