Мандрівні комедіанти

Але Аполонiя не зрозумiла жарту, ця жiнка готова була кинутися в бiй хоч би й самим чортом. Не довго думаючи, вона вхопила гралi, обхопила ними мою шию i пригаратала до стiни, так що я й поворухнутися не мiг.

– Агов, чоловiчку, сходи вниз! – крикнула вона. – Я тримаю ведмедя, поможи його вбити!

І що, як ви гадаете, вiдповiв на те бравий муж?

– Умiла ти ведмедя без мене спiймати, то без мене зумiеш i вбити.

– Аполонiе, – прошепотiв я. – Гарно ж ви приймаете своiх гостей. Це я.

Вона розреготалася й вiдпустила мене.

За якийсь час, не чуючи бiльше гармидеру, чоловiк Аполонii пiдсунувся до вiдчиненоi ляди стриху й вихилився, заглядаючи до кiмнати. Отодi вiн i побачив, як ведмiдь сидить поруч його жiнки й наминае калачi.

– Аполонiе! – зарепетував вiн. – Що то мае значити? Ведмiдь сидить бiля тебе, нiби так i годиться?

– То й що, що сидить?

– І не iсть тебе?

– Вiн iсть тiльки твоi калачi, чоловiчку.

– Ах ти ж, вiдьмо! – знову зарепетував Береценко. – Я завжди казав, що ти вiдьма й лiтаеш до Киева на мiтлi.

Хай менi Бог простить! – вiн перехрестився i забився в куток стриху.

А ми мали час на розмови.

Ми ще не раз розмовляли й згодом, при будь-якiй нагодi, але що з того? Аполонiя була й залишалася власнiстю iншого. Я почав ненавидiти таких людей. Не досить, що вiн мае обiйстя, i грунт, i худобу, ще й володiе вродливою жiнкою, а бiдак, мов милостиню, змушений випрошувати поцiлунки. Я робив усе, щоб не потрапляти iй на очi, тинявся скелястими урвиськами, наче сова, iв ягоди та гриз корiнцi, мов пустельник, i набирався розбiйницькоi вiдваги.

У селi, серед збiдованих роботящих людей я ще почувався ягням, але в неприступних горах, помiж столiтнiх смерек, чиi темнi верхiвки не пропускали й промiнчика свiтла в гущавину, приглядаючись до мурашок, якi тягнули до мурашника здобич, равлика або якого жучка, i той повiльно гинув у муках, приглядаючись до лиса, який душив зайця, чи до шулiки, який роздирав малу пташину, я сам собi здавався вовком, i серце мое ставало вовчим, а совiсть я позичав у орла.

Та мало ще було менi, певно, бiди, настали гiршi часи. Моi батьки постарiли й занедужали. Я закопав свою рушницю i пiшов працювати, але це нiчим не зарадило.

Ми не могли дати собi раду з податками. А свята церква також умiе витягти останню копiйку з кишенi. Новонароджену людину треба охрестити – плати грошi, хочеш одружитися – без грошей теж не можна, а щоби вмерти та й поховати, то й купи грошей не вистачить. Померли моi неньо.