Мандрівні комедіанти

Ми змушенi були позичити грошi в еврея, аби заплатити священниковi за панахиду. Ось так.

Прийшов голодний, неврожайний рiк, люди пекли вiвсяний хлiб, замiшаний на землi. Урештi зайшло так далеко, що в нас забрали грунт i хату. Неня так близько взяли все до серця, аж вмерли. Вона поблагословила мене перед смертю, й сама не знаючи на яку справу мене благословляе. І ось лежала вона зi спокоем на обличчi та м’яким усмiхом довкола уст, тримаючи хрест у складених руках, i не було кому, окрiм мене, поплакати бiля ii гробу – в хатi не зосталося анi гроша, щоб заплатити священниковi та за похорон.

Коли настала нiч, i я вже добре виплакався, взяв я на руки мертве тiло своеi ненi й вiднiс до лiсу, викопав могилу, покропив землю свяченою водою, поклав ii без труни в яму й поховав. Важка й сумна то була робота. Поховав я ii при ясному свiтлi зiрок. А тодi вiдкопав рушницю, заладував ii, пiдпалив з чотирьох бокiв нашу хижу та збiжжя на полi, коли ж язики полум’я звилися до неба, серце мое утiшилося.

Я надумав податися в гори й стати опришком.

Ех! подумав я, хоч похорони моi вiдбудуться задарма. Так, шановнi добродii, я наважився вести вiйну з людьми. Чи може, якщо вже я народився бiдним, то маю жити, як собака? Чи як вiл, що все свое життя тягне ярмо? Чого менi ще треба окрiм, вiдважного серця та рушницi? А гори навколо – то мiй палац. Що менi втрачати? Життя? Якщо для когось життя означае володiння гарним замком та вродливою жоною в оксамитi, то для нашого брата – це бiдувати, бiдувати, бiдувати.

Ще тiеi самоi ночi я вирушив прямiсiнько до Довбуша, який тодi владарював у горах, наче сам король, кожен, хто мав що втрачати, хрестився при згадцi його iменi, бо то був герой, не знайдеш iншого такого на землi, строгий суддя багачiв та магнатiв. Ось до цього Довбуша й подався тоi ночi, коли поховав свою стару неню при ясному свiтлi зiрок.

* * *

Довбуш ще в колисцi мав незвичайну силу та мiць, якою не могла похвалитися жодна людина до нього, та й пiсля нього, за винятком хiба Самсона, про якого розповiдаеться у Святому Письмi.

Якось голодний вовк увiрвався до хати його матерi й скочив на немовля. Бiдолашна жiнка закричала й кинулася боронити свою дитину, готова пожертвувати собою, але це було зайвим. Довбуш обняв вовка своiми дитячими рученятами й задушив.

Іншого разу у вiконце хатини хтось постукав. Мати пiдiйшла до вiкна й побачила двох жебракiв, одягнених у лахмiття старцiв, що стояли серед ночi та снiговоi хурделицi й просили прихистку.