Мандрівні комедіанти

А вранцi Смерть уже готова була укласти мир з бiдолашною жiнкою.

– Вiчне життя я нiкому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не вiзьме нi вогонь, анi вода, нi бартка, анi шабля, тiльки замовлена куля. Згода?

Матiр була задоволена такою обiцянкою й вiдпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала нi бартка, нi шабля, анi звичайна куля.

Коли ж йому виповнилося двадцять лiт, був вiн таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своiми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в цiль.

Тодi ще було так, що пани вiддавали евреям в оренду церковнi ключi. Якоiсь недiлi прийшов наш Довбуш до церкви й побачив еврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхiд. Але бiднi селяни не могли зiбрати стiльки, скiльки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вiвтарем, хор почав спiвати, тодi Довбуш вхопив еврея за пасок i сказав:

– Нам не потрiбний нi ти, анi твоi ключi, – i шпурнув його через церковний тин на копицю сiна.

Той скотився вниз i погнав додому. Довбуш одним махом вийняв дверi iз завiс та й кинув iх услiд евреевi. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи евреевi мита.

Несправедливiсть чиновникiв, пихатiсть шляхти, жадiбнiсть евреiв, що важким тягарем гнули додолу бiдний народ, обурювали щире Довбушеве серце. Вiн зiбрав навколо себе найвiдважнiших та найшаленiших легiнiв i подався в гори, оголосивши вiйну поневолювачам.

Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усiх опришкiв та верховним суддею в Чорногорi.

Вiн сидiв на високiй скелi з крисанею на головi, засмаглий на сонцi, з чорними очима, погляд яких не кожен мiг витримати. Його оточили колом товаришi, хоробрi легiнi, вiдважнi опришки, а перед ним стояв гурт збiдованих селян, якi прийшли до нього шукати правди. Довбуш вислухав iх та усiх свiдкiв i тiльки кивнув головою.

Нарештi дiйшла черга й до мене.

– Могутнiй ватажку, я – син чесних людей i сам чесний парубок.

Нiкому не зробив зла, але не одне витерпiв. Менi не бракуе сили та смiливости, анi любови до свободи. Прийми до свого гурту! Дуже прошу тебе!

Довбуш глянув на мене й мовчки кивнув, решта простягнули менi руки й почастували горiлкою.

Так мене прийняли до ватаги, так я став опришком. Чимало я побачив та почув такого, що не доводилося бачити й чути нiкому; не в одному карколомному нападi брав участь i не в одному кривавому побоiщi.