Мандрівні комедіанти

 – Дай йому i його жiнцi спокiй, бо iнакше так тебе вiдшмагаю, що душа до пекла проситиметься.

Пан прицiлився в Довбуша.

– Ну, стрiляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене нiхто не годен застрелити.

Зухвалець таки стрелив, вцiлив Довбушевi в груди, але куля тiльки вiдскочила та й упала на землю. Довбуш засмiявся.

– Бач, тобi мене не убити, то ж роби, як велю.

– Усе зроблю, як кажеш, – затремтiв пан, мов осика.

Ще тiеi самоi ночi прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися.

Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жiнку, чи справдi така гарна, як кажуть люди. Отож вiн постукав, i Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жiнку й сказав iй накрити стiл для високого гостя.

Довбуш сидiв на лавi бiля помальованоi в зелений колiр печi, коли увiйшла Дзвiнка Штефанова. Вiн лиш зiтхнув i навiть слова не змiг мовити. А та усмiхнулася й вiдкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зiрка.

То була жiнка, яку рiдко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землi волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небi, аж очам було боляче, дивлячись на неi. Дзвiнка встала з лiжка й вийшла до гостя босонiж, тiльки в однiй спiдницi. Отак стояла перед Довбушем, а вiн згадав собi летючу зiрку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що мае бути, хай навiть кров вип’е з тiла, хай змусить спинитися серце, хай цiлуе мене, скiльки iй заманеться.

Незадовго пiсля того Штефан пiшов з iншими вiвчарями на полонину. Якось Довбуш перестрiв Дзвiнку в темнiй гущавинi лiсу. Обое були верхи, вона святково зодягнена, в червонiй, наче кров, спiдницi, бiлому кептарi, увiшана коралями та дукачами. Поперед ii коня бiгли двое великих бiлих псiв. У сiдлi вона не поступалася чоловiковi, в руках мала канчук. Довбуш привiтався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.

– Куди iдеш, Дзвiнко Штефанова? – почав Довбуш.

– Штефан на полонинi, – вiдповiла. – Що маю робити? iду в Чегет на торговицю.

– Що б ти хотiла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобi захотiти, то прийшли б до тебе й самi царi з дарами.

– Та хотiла б, але хто ж менi що привезе?

Довбуш замислився, а в ту мить у високостi скрикнув орел i змахнув крилами, що мов срiбло зблисли на сонцi.

– Та й що врештi-решт можуть менi привезти? – вела далi Дзвiнка.