Мандрівні комедіанти

– Ото маете наше справжне гуцульське обiйстя, – заговорив капелан.

– А навiщо паркан, – допитувалася Лола. – У долинi таких немае.

– Вiд ведмедiв та вовкiв.

– Mon Dieu! – ахнула Лодойська.

Тiеi митi з хати вийшов чоловiк, у якому ми всi без зусиль упiзнали господаря обiйстя, старого розбiйника. І хоч не було в ньому нiчого дикого, нiчого фантастичного, а в одязi – абсолютно нiчого «романтичного», однак уся його постать випромiнювала страшенно спокiйну, важку, я б сказав, руйнiвну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подiбне вiдчуття, яке бувае, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.

Вiн був високоi статури, але з досконалою будовою тiла. Груди могутньо здiймалися пiд чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглi худi руки з нап’ятими жилами покоiлися на широкому шкiряному поясi. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, вже посрiблене сивиною. Густi сивi брови сходилися на перенiссi помiж великими ясними карими очима, якi, здавалося, промовляли: «І не гадай напускати менi туману, братчику, я тебе бачу наскрiзь, гейби скло, бо звидiв людей i звидiв життя».

З гарно окресленоi верхньоi губи звисали темнi вуса.

Вiн окинув нас швидким поглядом i привiтався радше ввiчливо, анiж привiтно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок пiсля короткого зволiкання вiдповiв:

– Нi, так не пiде. У нашого отамана весiлля, i було б образою не прийти до нього.

– Це лише вiдмовки, – мовила панна Лодойська до професора по-французьки.

 – Не iнакше, як хоче витягнути з нас грошi.

– Ви помиляетеся, – втрутився я. – Вiн не вiзьме анi шеляга, щойно ми переступили порiг його дому, але за кiлька жмень пороху зробить усе, що забажаемо.

– Тож спробуйте щастя, пане Захер, – мовив капелан.

У ту мить, коли до вух старого розбiйника долинуло мое iм’я, його обвiтреним обличчям промайнув майже непомiтний усмiх, старого наче пiдмiнили:

– Я знав ще вашого дiда, – промовив вiн, прискiпливо розглядаючи мене.

 – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагодi розповiм вам, як ми з ним познайомилися, потiшна то була iсторiя. Старi часи! Старi часи! Але прошу до господи.

– То ви поведете нас?

– Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маемо час… Але ж заходьте…

– Покажiть нам свiй дiм, – вiв я далi. – З нами гостi, i iм усе за цiкавинку.

– Гостi? А то ж вiдки?

– Зi Львова.

– Зi Львова? О, то здалеку.