Мандрівні комедіанти

Вiн запровадив нас досередини i показав свою хату, котра була роздiлена на двi однаковi половини. У житловiй кiмнатi бiля великоi печi, бiльше пристосованоi до коптiння м’яса, анiж для обiгрiвання, стояла бiла шафа, розмальована лапатими квiтами. Уздовж стiн тягнулися широкi лави. В одному кутку виднiлося масивне лiжко, бiля якого стояла скриня, за стилем бiльше схожа на шафу, а посерединi – мiцний громiздкий стiл. Дверi в стiнi вели до комори, в якiй кожний гуцул зберiгае свое святкове вбрання.

Праворуч, як i в будь-якiй гуцульськiй оселi, була кiмната для гостей.

Одразу ж за порогом тiеi кiмнати нам блисли в очi розкiшнi трофеi, що висiли посеред стiни. Двi турецькi дамаськi рушницi перехрещувалися над парою чудових арнаутських пiстолiв, а поряд висiла дерев’яна порохiвниця, торба й топiр.

Стiни тут не заведено бiлити, iх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долiвку. Дверi зачинялися на важкий засув. Тарелi, ложки й виделки вирiзанi з липовоi деревини.

Повсюди свiтла чистота й рiвномiрний брунатний колiр дерева. З-помiж пожовклих образiв, якi де-не-де висiли на стiнах, вирiзнявся своiми розмiрами та вiзантiйським позолоченим тлом образ святого Миколая.

На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний i привiтний пес, з’явилася молода вродлива босонога жiнка у квiтчастiй спiдницi та барвисто вишитiй сорочцi.

– Маемо гостей, – сказав старий спокiйно.

За мить на порозi став хлопчина дванадцяти рокiв з коротким свiтло-каштановим волоссям та очицями, якi можна побачити хiба у молодих косуль.

Не застидався й не знiяковiв, як iншi дiти, що сором’язливо тупцюють бiля стiни, а смiливо увiйшов i привiтався дзвiнким голосом.

– Куди прямуете? – запитав вiн, шанобливо цiлуючи священниковi руку.

– На Чорногору, – вiдповiв капелан люб’язно.

– Чи можна й менi з вами?

– Так, Миндо, – погодився опришок, вiдчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.

Хлопчисько наче здимiв, а натомiсть увiйшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горiлки, буханцем чорного хлiба, бочiвкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелi.

– Просимо до столу, – промовив господар гостинно. Коли ми сiли навколо великого стола, вiн налив собi горiлки й мовив:

– П’ю до вас! – i одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денцi, гордим рухом вихлюпнув у стелю.

Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло якесь плаксиве хекання над нашими головами.