Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

Саме тi риси, в яких ми не бачимо великого фiлософа, виказують людину, що страждае, що дуже переживае за долю своiх найцiннiших благ; його мучила тривога втратити свiй маленький статок i, може, вiн бiльше не мiг зберiгати свое чисте, iстинно античне ставлення до фiлософii; так у своему бажаннi мати надiйних i спiвчутливих людей вiн часто робив неправильний вибiр i йому знову й знову доводилося з сумним видом повертатися до свого вiрного собаки. Вiн був абсолютним вiдлюдником; у нього не було жодного друга-однодумця, щоб його розрадити – а мiж одним i жодним тут, як i скрiзь мiж чимось i нiчим, пролягае безкiнечнiсть.

Нiхто, хто мае справжнiх друзiв, не знае, що таке справжня самотнiсть, хоч би й увесь свiт постав проти нього. – Ох, – я бачу, – ви не знаете, що таке iзоляцiя. Там, де iснували могутнi громади, уряди, релiгii, суспiльнi думки, – коротше, де була якась тиранiя, вона ненавидiла самотнього фiлософа; адже фiлософiя пропонуе людинi прихисток, куди не може проникнути жодна тиранiя, печеру внутрiшнього життя, лабiринт серця: i це дратуе тиранiв. Там переховуються самотнi; але там причаiлася i найбiльша небезпека для самотнiх. Цi люди, що сховали свою свободу у внутрiшньому свiтi, повиннi жити також i у зовнiшньому, стати видимими, показувати себе; вони зв’язанi численними людськими стосунками через свое народження, мiсцеперебування, виховання, батькiвщину, випадковостi й настирливiсть iнших людей; так само iм приписують численнi думки, просто тому, що це – панiвнi думки; будь-який вираз обличчя, який не заперечуе, вважаеться схваленням; будь-який рух рукою, який не руйнуе, вважаеться згодою. Вони знають, цi самотнi й вiльнi духом, що постiйно видаються не тим, чим вони е за своiми думками: хоча вони не хочуть нiчого iншого, крiм iстини й чесностi, але знаходяться в тенетах непорозумiнь; i це палке бажання правди все одно не може вiдвернути туман невiрних думок, адаптацii, напiвпоступок, жалiсливого замовчування, помилкових тлумачень, що лягае на iхнi вчинки. Це збирае хмару меланхолii на iхньому чолi; бо необхiднiсть прикидатися такi натури ненавидять бiльше за смерть; ця постiйна гiркота робить iх небезпечними й вулканiчними. Час вiд часу вони мстяться за свое примусове переховування, за свою вимушену потайливiсть. Вони виходять зi своеi печери зi страшним виразом обличчя; тодi iхнi слова й дii – це вибухи, що можуть призвести до власноi загибелi. Так небезпечно жив Шопенгауер.