Шопенгауер як вихователь. Сутінки ідолів

2

Щоб описати, якою подiею був для мене перший погляд, кинутий на твори Шопенгауера, я повинен ненадовго зупинитися на однiй iдеi, що в юностi спадала менi на думку так часто i настирливо, як, напевне, жодна iнша. Коли я ранiше вiльно витав у мрiях, то сподiвався, що доля позбавить мене страшного зусилля й обов’язку виховувати себе самому, що прийде час i я знайду свого фiлософа-вихователя, справжнього фiлософа, якому можна пiдкоритися без довгих роздумiв, бо довiряти йому бiльше, нiж самому собi. Тодi я запитував себе: за якими основними правилами вiн мене виховуватиме? І я подумав, що вiн мiг би сказати про два принципи виховання, поширенi у наш час.

Один iз них вимагае, щоб наставник швидко розпiзнав справжню здiбнiсть своiх вихованцiв i направив усi сили, соки i все сонячне свiтло саме туди, щоб сприяти правильному визрiванню i плiдностi саме цiеi чесноти. Друге правило, навпаки, вимагае, щоб вихователь розвивав усi наявнi сили, ростив iх i приводив до гармонiйного спiввiдношення мiж собою. Але чи треба того, хто мае рiшучий потяг до ювелiрного мистецтва, силомiць навчати музицi? Чи треба визнати правим батька Бенвенуто Челлiнi, який знову i знову примушував свого сина грати на «милому рiжку», тобто на тому, що його син називав «проклятущою дудкою»? Це, певно, визнають неправильним щодо таких сильних i яскравих талантiв; отож, принцип гармонiйного розвитку треба застосовувати, певно, лише до слабших натур, якi хоч i мають цiле скупчення потреб i схильностей, проте всi вони разом чи кожна окремо не мають особливо великого значення? Але де ж ми знаходимо гармонiйну цiлiснiсть i багатоголосе спiвзвуччя в однiй натурi, де ми захоплюемося такою гармонiею дужче, нiж у людях, подiбних до Челлiнi, в яких все – пiзнання й жадання, любов i ненависть – прагне до однiеi центральноi точки, до однiеi корiнноi сили, i в яких саме примусова i панiвна надсила цього живого центру створюе гармонiйну систему коливань в усi боки? Отже, може, обидва цi принципи зовсiм не суперечать одне одному? Може, один iз них просто стверджуе, що людина повинна мати центр, а другий – що вона мусить мати також i периферiю? Той фiлософ-вихователь, про якого я мрiяв, напевне, не лише знайшов би центральну силу, але й зумiв би також запобiгти ii руйнiвному впливу на iншi сили; як менi здавалося, його виховна задача значно бiльше полягала б у тому, щоб перетворити всю людину в живу й рухливу сонячно-планетарну систему i вiдкрити закон ii вищоi механiки.