На твердій землі

Важливим чинником складного процесу розмiщення-розбудовування-упорядкування власного простору була переконанiсть кожного з них у тому, що вiн неодмiнно тут приживеться. Улас Самчук розгортае в романi цiлiсну концепцiю «дому-гнiзда», у якiй центральними е поняття «врослостi», «закорiненостi»: «В зарисах будови таiться мiстика людського серця, вибухова сила душi, напруженiсть м’язiв, це нарештi фiлософiя безконечного видозмiнного пульсування таемничих законiв, що приковують нас до землi на самому днi атмосфери. Ми, як полiпи, прилипаемо до тiла планети, вгризаемося в ii твердiнь, обкладаемось мурами, стiнами, дахами, щоб пристосуватись велiнню стихiй в ворожостi протидiяння. Разом з домом виростае в нас i бiля нас безпека, сила, твердiсть, оборонна наснага».

Дiм вiддзеркалював усе ще iснуючу досконалiсть земноi дiйсностi, на «острiвцi» якоi людина могла опертися у своiх спробах зайняти гiдне мiсце. Вiдтак письменник ще вiд самого початку запрограмував головного героя Павла Данилiва на збереження свого космiчного Храму i людського Дому, адже проектування власного мешкання – це ще одне свiдчення готовностi особистостi продовжувати пошуки чогось особливо важливого в життi.

Павло Данилiв, проектуючи i зводячи свою фортецю, порiднився з нею, поеднався з ii фiзичною будовою та ii моральним еством. Загальною формою новий дiм вирiзнявся з-посеред iнших модерних споруд, але своiм виглядом вiн свiдчив, що саме так його господар хотiв виглядати на цiй землi. То була доцiльно продумана «шкаралуща» Павловоi фiзичноi та духовноi iстоти. Вiдтак герой роману проектуе не тiльки власний дiм, а й самого себе, свою долю. Дiм становить не тiльки матерiальний, а й духовний скарб, у якому закодовано сенс людського життя, долю родинноi спадщини, зрештою, долю роду. Умебльовувати власну оселю для Павла Данилiва – процес iз того ж функцiонального ряду, що й обирати наречену.

У життi головного героя було двi жiнки, i, як то часто бувае, одну кохав, а з iншою одружився. У поведiнцi першоi (Лени Глiдерс) було багато театральностi, картинностi, штучностi. «Мене втомлюють тi самi маски», – зiзналася вона Павловi. Ще Ф. Нiцше пiдкреслював, що в людини взагалi немае обличчя, його замiнила маска. Позбутися машкари можна лишень за умови, що пiд знятою е iнша. Самчукова героiня постiйно прагне бути «учасницею тих двох вiдомих комедiй – Божеськоi i людськоi», тому вмiло мiняе маски.