На твердій землі

В цьому ж тонi i дусi ми рiшали проблему наших визвольних полiтичних партiй, угруповань, середовищ, цiлого визвольного руху, емiгрантськоi едности, мельникiвцiв[34 - Мельникiвцi – одна з фракцiй ОУН (керiвник – Андрiй Мельник; 1890–1964), що виникла внаслiдок розколу органiзацii на початку 1940 року.], схiднякiв, захiднякiв[35 - Схiдняки, захiдняки – назви украiнцiв за мiсцем iхнього народження (на Сходi чи Заходi краiни).], католикiв, православних i за кожне з цих безконечних питань ми зчиняли з Мартою смертельний бiй.

А також вона була дуже добре обзнайомлена з моiми приватними справами i особливо ii бентежили моi стосунки з Леною Глiдерс. Звiдки i як вона про це довiдувалась – ii патент, вона його нiкому не зраджувала, але при першiй нагодi вона неухильно зводила мову на цю вражливу тему i дуже прямолiнiйно, з виразним намiром мене перестрашити, питала:

– Чи знаете хто вона?

Причому Михайло, який напевно не раз чув це питання, сидiв збоку, заклавши ногу на ногу, з розхристаним комiром, спокiйно, iронiчно посмiхався.

Я, звичайно, не знав, що сказати, не бажав це питання розгортати взагалi, на що Марта давала остаточну i рiшальну вiдповiдь:

– Вона советська шпигунка!

– Звiдки ви це так упевнено знаете? – питав я дуже скромно, щоб не викликати ще бiльших вибухiв.

– Я це знаю! – казала вона рiшуче, причому ii пристрастнi пивнi очi дивилися на мене гостро й виразно.

Я замовкав ще бiльше, i ця демонстративна мовчанка зривала ii ще виразнiше.

Вона накидалась на свою жертву, нiби та стояла перед нею:

– Розумiетсья! Ви не вiрите.

І як повiрити… Можете не вiрити… Але я знаю, i не одна я. Всi знають… Вона хоче вас звабити, знищити, вона мае завдання…

– Яке там завдання, – не витримував я.

– Вас знищити! – повторяла Марта.

– Для чого знищити? – щиро дивувався я.

– Наiвний. Дитинка. Вiн не знае. О, бiдний, бiдний! Ну, а скажiть, – намагалась вона вложити у своi слова цiлi тонни сарказму, – як ви почуваетесь тепер? Покинула? Що? Не вдалася мiсiя? А що, не легко забуваеться, чи вона вам бодай пише? Мужчини дивнi iстоти, iм лиш зовнiшнiсть… Суконка, капелюшики, лиш кивни пальчиком – о, так! Вигляд у неi – що й казати.

Артистка. Але що вона до самоi глибини душi зiпсута, запродана…

– Ви не маете права цього казати! – перебив я iй.

– Але ж, Марто! – озвався також Михайло.

– Бо менi це болить! – не здавалась вона. – Павло не звичайна людина. Вiн холостяк. Вiн заангажований громадсько. Йому це шкодить.