На твердій землі

Я хотiв було щось заперечити, але пригадав, що ii вiдношення до модерного мистецтва мае деякий зв’язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене:

– Ну… Розумiеться. Ви, напевно, лишень за модерне, – казала вона з ноткою кпинiв.

– А як вам подобаеться Рубенс[43 - Рубенс Пiтер Пауль (нiд. Peter Paul Rubens; 1577–1640) – фламандський художних, представник епохи бароко.]? – вiдхиляв я мову в iнший бiк.

– Рубенса я розумiю, – вiдповiдала вона.

– Але його сучасники не конче розумiли, – вiдповiдав я.

– Як можна не розумiти Рубенса. Там все ясно, – казала вона.

– Нашi нащадки те саме казатимуть про Кокошку, – вiдповiдав я.

Останне прiзвище не справило на Марту нiякого враження, вона, напевно, його не чула, i це помогло нам вiдчепитися вiд модерного мистецтва.

Я мав необережнiсть зазначити, що суперечки не конче найкращий засiб для плекання добрих мiж людьми стосункiв, на що моя гаряча опонентка виголосила цiлу промову на захист суперечок.

– Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рiшуче не погоджуюсь! – патетично казала Марта.

– Для цього iснуе дискусiя, – обережно перечив я.

– А яка рiзниця? Це лиш питання темпераментiв, – вибухала Марта.

– Дуже iстотна рiзниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлiкти, а дискусiя навпаки… – казав я тим же самим стриманим тоном.

– Життя це i е конфлiкти, – казала Марта.

– Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоцiль, а засiб до цiлi, – не здавався я.

– А що, по-вашому, любов? – тоном прокуратора питала Марта.

– Вимагаеться точнiшого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До доброi печенi? – легковажно казав я.

– Ви добре знаете, що я маю на увазi, – нетерпеливилася Марта.

– О! Розумiю! Розумiю! Кохання, ревнощi, зрада! Нiж в серце. Це вже конфлiкт. Але е ще й iнший варiант цiеi штуки: Адонiси, гармонiя сердець, пастушка, сопiлки, соловейки…

І соловейко щебетав, нiмiли квiти опiвночi,

коли весною серед ночi твоi я очi цiлував…

– Але це вже не конче конфлiкт, – казав я.

– Не маю на увазi цiеi солодкоi патоки, – гарячкувала Марта.

– Так i кажiть. Вогонь. Вулканнi вибухи. Без сумнiву i це любов. Любов коси до каменю. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годi сказати, де любов, де нелюбов, можливо, ненависть, хоч би й з любови. Інодi це патологiчне. Вам це iмпонуе? – питав я поблажливо.

– А що iмпонуе вам? – питала вона рiзко.